Мабуть, всі (сподіваюсь), хто це читає, знають, що за місто таке — Маріуполь, а якщо не знаєте, то ви або не з цієї планети, або сидите в бункері останні 244 роки. І так вийшло, що, з часів першого вторгнення ерефії на територію України та часткової окупації Донецької та Луганської областей, багато молоді, що мали ресурси та спроможність критично мислити, виїхали з окупованих територій у ледь не найбільш індустріальне місто України — Маріуполь. З цього часу суспільство Маріуполя являє собою таку збірну солянку, шо ідучи по проспекту Металургів, можна з легкістю побачити панка та робітника заводу, які тусять разом. Або робітника заводу-панка, який іде тусити з кимось іншим. Загалом робітників заводів можна зустріти частіше, ніж панків, але зараз не про це. Концентрація слова «панк» в останніх реченнях зросла не просто так, а тому, що перші люди, про яких я розкажу, — саме вони.
Перше знайомство з цим суспільним прошарком у мене відбулося задовго до того, як я почала цікавитись субкультурами та самовираженням. Та вгадайте, де це сталося? Ставлю три гривні на те, що не відгадали. У найбільшій мережі українських супермаркетів, а в простонародді — «АТБ». У нашому, бляха, «АТБ» на Східному мікрорайоні. І ні, це була не якась група людей, не пара друзів, це був охоронець. І я стою в отому «АТБ» та не можу дістати прокладки з верхньої полиці, бо бог наділив зростом 165, а стільців там чомусь не було. І допомагає мені їх дістати охоронець, весь в татуюваннях, з довгим волоссям та купою пірсингу на обличчі, а на стандартній синій сорочці замість краватки — нашивка з надписом «Anarchy in the UK». Та очі мої прямо на рівні цієї нашивки. Дивлюсь на неї та здуру, перебуваючи в стані афекту від такого неймовірного вигляду, замість того щоб подякувати, питаю: «Юкей, то ж юнайтед кінгдом?». А він каже: «Та нє, то юкрейн». На тому і розійшлися.
За тиждень ще раптово побачила, як він дорогою додому їсть рожеве дитяче желе в стаканчику ножем, і більше ніколи життя нас не зводило. Подальше моє спілкування з панками відбувалося в умовах літа 2021, коли я, якимось боком, приліпилася до їхньої компанії. Користуючись нагодою, хочу передати привіт Басисту — найепатажнішій людині з усієї двіжухи (праворуч). Басисте, привіт.
Наша, як ми її називали, «Спілка збоченців» сформувалась в результаті злиття багатьох прошарків суспільства починаючи від дівчат, які захоплюються корейськими групами, та закінчуючи скінхедами. Ой, не заздрила я б людині, яка зустріла нас ідучи темною вулицею з роботи. Так ось, панки. Найкращий кадр з усіх, що я маю:
По суті, все, що ми робили — сиділи на траві біля Театральної площі на килимі (так, на справжньому килимі, що кожен день притаскував хлоп, якого ми називали «Ваня Азовець», за понятними причинами), іноді слухали музику на колонці, незважаючи на те, що це ніфіга некультурно, бо ми ж панки — нам похуй — і лякали своїм зовнішнім виглядом перехожих. У дні, коли було ну дуже ліньки сидіти на одному місці, вешталися містом, і в один з таких днів, десь рік тому, мої друзі намалювали кетчупом символ анархії на стіні якоїсь будівлі. Він досі не стерся, але коли я бачила його востаннє, то буква «А» в кружечку виглядала як місце ритуального вбивства. І я гадаю, що це саме той результат, заради якого ми витратили двадцять чотири гривні на кетчуп «Торчин».
Насправді ніколи не чула, щоб в Маріуполі були якісь панківські туси, але було б непогано, якби були. І ще, попри стереотипи, ми живемо у двадцять першому столітті, та вони таки миють голову (а може, це так тільки в Україні). Але не всі.
З розмови про панків плавно витікає тема ще однієї ярко вираженої категорії людей з маріупольської «Спілки збоченців», а саме, як вони себе називають, гаражних рокерів. Для того, щоб розписати щось цікавеньке, я навіть взяла міні-інтерв’ю у хлопця, у гаражі якого відбувалися всі найцікавіші історії, тому надалі текст здебільшого буде складатися з цитат Дениса.
Колись давно, ще за часів царя Гороха, у групи «Пиво на троих» намічався запис демки, але то ж люди з Маріуполя, і викручуватись ми вміємо з народження. Тобто грошей не було, тому записували в гаражі, і, як я зрозуміла, запис тієї демки став ледь не найскладнішим, що відбувалося в житті групи, бо так емоційно і з такими коментарями мені ніхто не розказував нічого і ніколи:
Ніхто з нас не мав грошей на людську студію, тому ми записувалися в гаражі у барабанщика. Щоб ви розуміли, як це приблизно було: купа якихось банок на полицях, інструменти для тачки, трава (петрушка) в коробці і… одинокий мішок картоплі, який усім своїм виглядом показував, як йому складно існувати в цьому світі, тим більше разом із нами — йобаними неробами, які заважали його відчуженому дозвіллю. Власне кажучи, про сам процес. Першою прописується основна ідея: гітарний риф, бас-лінія (писали басуху вимкненою), барабанний патерн. Цього разу насамперед писалася бас-гітара, слава богу… Чому я говорю про це з таким полегшенням? Зараз розповім коротенько. Гітари пишуться в лінію, тому сильно з цим дрочитися не треба, а от барабани… Тихий жах. Мене пробирає дрібне тремтіння в області моєї дупи, коли я згадую про це. Уявіть себе злодієм із якогось фільму, який краде дорогущий діамант чи золотий батон. І ось ви повинні показувати всі дива акробатики, щоб не потрапити під лазерний датчик, але в якийсь момент ви все ж потрапили в зону ясності та прийшла «пизда керму». Ось так почуваєшся, коли лізеш повз купи дротів, мікрофонів та іншої фігні. Так ось, цього дня запису всі були напружені та максимально серйозні. Навіть дике бажання покурити не було приводом, щоб відійти на п’ять хвилин. Ми довго сиділи, багато слухали і багато дублів витрачали, щоб записати щось варте. Але ми мали проблему — ми всі були непостійні. Купа всіляких ідей відвідувала нас у той час, коли ми мали писати вже придуманий матеріал. У результаті весь запис елегантно перетворюється, як штани на шорти, на імпровізацію. Ніколи початковий план не збігався з результатом нашої зустрічі, і цей раз не став винятком.
Перечитуючи все, що вище, думаю, що у Дениса (хлопа який розказав мені про їх багатостраждальний запис треку) непогано б вийшло бути стендап-коміком. І це все заради треку з назвою «Амнезія». До речі, якщо забити в ютубі або в спотіфаї «Пиво на троих_Амнезия», то можна почути плоди старань хлопців, і звучить це недурно. Послухайте, це не боляче. Бачились з хлопцями купу разів — і кожен раз, як перший. Якби у мене був рейтинг компаній, де я тусила, вони б стояли на другому місці. Саме на другому, бо на першому будуть люди, про яких я розкажу далі.
Насамкінець хочу розповісти про людей, які, мабуть, мали на мене найбільший вплив, бо з’явилися в той момент, коли це було найбільш потрібно. Був у моєму житті час, коли моє дозвілля, якщо його можна було так назвати, складалося з того, шоб піти посидіти на лавці з подругами та розмовляти про безкінечне-вічне, а якщо дуже пощастить, ще й під пляшку пива. І мене ніби-то все влаштовувало, але в якийсь момент я отримала повідомлення від подруги з центрального району з текстом: «Оля дивись тут якась шняга цікава намічається, може сходимо?» — та перекинутим постом з інстаграм-акаунту @tu_mariupol, а саме анонсу відкриття арткластеру «Ось». І з того моменту почалося шось світле, добре та хороше в моєму житті, бо мене заперло в те сучасне мистецтво з головою — та ще трохи накрило, щоб ні в якому разі не вибратись. А я ще й плавати не вмію.
Коли вперше прийшла в той арткластер, думала, що то сон або взагалі щось неймовірне, бо ніколи в житті в Маріуполі я не бачила чогось настільки вільного та в якомусь сенсі епатажного. Спойлер: насправді в Маріуполі, виявляється, велика кількість людей, які цікавляться різного роду мистецтвом. І, відповідно, всіляких івентів теж достатньо, бо люди звикли робити те, в чому є потреба, це ж не росія. Тут вам і музичний фестиваль на березі моря на три дні, і GOGOLFEST, і рейви, і театральний фестиваль — і це навіть не половина. Так ось, про що я казала? Арткластер «Ось». Таке собі місце для самовираження, де ти можеш робити все. Ось прямо ВСЕ, тільки у рамках закону. Хочеш навчитись робити колажі? Да заради бога. Хочеш прийти пограти на гітарі? Колонки біля сцени. Хочеш влаштувати відьомський шабаш? Треба подумати, як це влаштувати.
Була історія, як я разом зі «Спілкою збоченців» прийшла туди на День відкритих дверей та, трохи потусивши з основною купою людей, ми окупували туалет. Так, звучить трохи дивно, але не просто ж так ми називалися «Спілкою збоченців». Насправді все було трохи прозаїчніше, ніж могло здатися. Це ж артпростір, і вбиральня там була теж в стилі арт — з усілякими плакатами-анонсами-надписами та нижньою частиною манекена, бозна навіщо.
Зараз я думаю, що краще було б написати, що ми влаштували перфоманс, але насправді ніхто не знає, шо було у нас головах, коли ми ото вистроїлись у дві шеренги зліва та справа від дверей до туалету та аплодували кожному, хто звідти виходив. Спочатку це була просто черга, але навколо нас було буйство емоцій — у таких умовах ще добре, що та черга не перетворилася в який-небудь мітинг. Враження той день справив на всіх, хто був на Дні відкритих дверей, і це я не з голови беру, бо мало того, шо в «Осі» ми круто тусили — ще й познайомились з охуїти якою великою кількістю людей.
Задля підсилення враження від розповідей про життя Маріуполя, прикріплю трохи фоток. Ще не хочу писати в минулому часі, бо вірю, що коли-небудь ще будемо жити там краще, ніж раніше. Коли-небудь.