Одна з п’яти домних відкрила продувний, і в повітря, разом із чорним колошниковим пилом, вирвався рик звіра. Це був задоволений рик звіра. Нагодованого звіра. Звіра, який кричав навкруги про те, що він нажерся людського здоров’я, добряче запив це все киснем та, умившись морською опрісненою водою, ще й досі царює на цих територіях.

Ми з дідусем зустрічались біля азовстальських прохідних, що біля Пост-мосту. Я їхав із 23 мікрорайону на трамваї № 3, а дідусь — на першому черговому з 232 кварталу, який всі знали як «Пентагон». Дідусь жив на селищі «Україна», і йому до трамвая йти було приблизно п’ятнадцять хвилин, а якщо через територію першого Пологового будинку, звідки принесли мене і я так само забрав свою доньку, — то можна було дійти й за десять.

Мобільних телефонів тоді ще не було: зустріч було заплановано тиждень тому — коли я був у дідуся з бабушкой на вихідних і запропонував поїхати на Горострів. Праворуч від прохідних була чебуречна — якраз біля неї ми й домовилися зустрітися. Про цей заклад можна розповісти багато, але те, що він бачив практично всіх роботяг, які виходили з прохідних, — це факт. Все було продумано до дрібниць: важка зміна, ковток свіжого повітря після виходу з закритої території заводу, «наливайка», яка пропонувала 50 грамів (ще й жирний грецький, як в Сартані, чебурек чи пиріжок), та одразу дві зупинки громадського транспорту, звідки можна було доїхати в протилежні кінці міста. Це, мабуть, була чиясь «золота жила». Але для мене це була просто крапка на карті, де я повинен був чекати дідуся.

У моєму трамваї були лише рибаки. Можна було одразу здогадатись, хто за чим їде. Одна пара дідусів була з десятком титанових спінінгів на кожного, розкладними стільчиками з півдюймової трубки та великими підсаками — доночники-макушатники, які їхали на сазана чи карася. На передніх дверях трамвая стояли хлопці з маленькими рюкзаками на плечах та з телескопічними спінінгами з уже прив’язаними блешнями — спінінгісти, спраглі побачити зубату чи кликатого. На середніх дверях трамвая стояв худий високий, зі слідами вчорашнього випитого алкоголю, чоловік. Він тримав чотири двометрові металеві арматури — діаметром приблизно вісім міліметрів кожна, з напресованими алюмінієвими наконечниками. Такі арматури можна було «знайти» та «винести» з заводу чи роздовбати десь старий фонарний стовп. Окрім цих чотирьох арматур, був ще маленький рюкзак та пара брезентових зварювальних рукавиць, які виглядали з кармана. Це був павучатник, який чомусь їхав зранку. Зазвичай павучатники звечора рушали на Горбатий міст, в темряві розкладали свої знаряддя, одягали рукавиці, щоб не натерти руки капроновою мотузкою, та опускали свої бракон’єрські павуки у воду. Павук являв собою зварену — під кутом дев’яносто градусів — хрестовину з трубок, в яку вставлялися чотири арматури. До кінця кожної прив’язувався кінець квадратної сітки. Всю цю конструкцію опускали на мотузці, прив’язаної до хрестовини, у воду. Через певний час (це було навмання, або чуйка) її підіймали, сподіваючись, що саме в цей момент буде пропливати риба. Треба було потім цю рибу віднести в ближню посадку чи заховати в садку. Вони розуміли, що цей спосіб заборонений, а очура (так називали місцеву рибоохорону) може наїхати в любий момент. Тому мотузку залишали відв’язаною від перил моста, щоб в екстреному випадку просто кинуть її в воду і позбутись всіх доказів бракон’єрства. Я знав про це, тому що в певний період життя теж мав до цієї справи прямий стосунок. Немає чим пишатись, але й приховувати це немає сенсу. Після тої «риболовлі» спина розколювалась, руки пекли від мотузки, яку треба було підіймати та опускати, очі вилазили, вдивляючись в темряву зверху моста, що там попалось, а також чи немає на мосту когось з очури чи поліціантів. Таке собі задоволення. Але це була історія міста. Це був промисел, який допомогав людям виживати в Голодомор, потім в лихі 90-ті та й, звісно, на початку становлення незалежної України.

Я тоді, ще юнаком, побивав на комбінаті «Азовсталь». В мене було ще одно хобі — для нього мені було потрібно попасти на територію металургійного заводу. Я був із товаришем по акваріумному безумству. В нас було по рюкзаку і по вудочці. На прохідних ніхто в нас не питав, куди ми й чого йдемо. Ми швидким шагом пройшли вздовж рудного двору домних, і дійшли до місця, звідки витікала тепла вода охолоджувачів і куди напряму з моря заходила сула. Вздовж цієї канави стояли павучатники. У кожного було своє місце. Місце ніколи не залишалось пусте — один уходив тільки тоді, коли його міняв інший. Це був божевільний промисел, і коли мені кажуть, що азовського судака вбили браконьєри, я одразу згадую цих просмажених сонцем та притрушених коксовим пилом «рибалок» з мішками ікряної риби. Звісно, я не забуваю, що трали та сітки з «посудою» ¹Посуда — це бракон’єрське знаряддя для лову, так собі товста мотузка, до якої прив’язувалися тонкі мотузки з великими гачками (гачки вироблялись зі зварювальних електродів). Це знаряддя опускали в воду, на дно, і натягували. Зазвичай в такий спосіб ловили осетра чи білугу; в прилові попадалися камбала та сула (судак). добили популяцію сули й змінили співвідношення на користь пеленгаса. 

Так ось, ми, нічого не зловивши на водах з ТЕЦ, набрали ґрунту для акваріума — базальту, який валявся під ногами, — і, згорбившись, пішли додому. На зворотньому шляху нас зупинили дубаки, запитавши, що ми збираємось вкрасти з завода: «Ану швидко показали сумки!!!». Ми розкрили рюкзаки, і під реготіння охоронців, які ще не бачили повних сумок каміння, пішли на трамвай. Ось так я побував перший раз на території «Азовсталі».

Але давайте повернемось у наш перший, черговий трамвай. Наприклад, тут їхали люди без вудочок, але з великими рюкзаками, з яких стирчали металеві рогатини — «тички» для закідушек. Так, як в них не було підсаків, а була кравчучка з мішком, то ставало ясно, що вони їхали за бичком. Але мені більше подобалась Піщанка та її кам’яний навал, коли розмову заводили про лов бичка.

Ну і були ми, ті, хто їхав за таранкою та шемаєю. В нас була одна телескопічна вудочка з безінерційною котушкою та важкі «глухі» десятиграмові поплавки для дальнього забросу. Справжні майстри робили їх самі з твердого пінопласту, який можна було «знайти» у знайомих електриків на заводі. Треба було ще купити склопластиковий кінчик для вудочки та зробити з нього тонкий остов поплавка. Форма поплавка нагадувала моркву. Зверху в поплавок вставлявся кінчик кулькової ручки — і все це красилось чорною фарбою, з парою білих смужок зверху. Саме такий колір в гирлі річки було видно найкраще. Пінопласт був стратегічним матеріалом, як і свинець. Взагалі-то, працюючи на заводі, можна було знайти все для свого хобі. Нержавійку для блешень я вирізав та іспитував у дренажних приямках О.О.№1 (отстойника окалини № 1) листопрокатного стана «3000». У місцевого токаря Віті я замовляв металеві форми для макушатників. У електриків з ЕП-6 я брав пінопласт для поплавків та старі алюмінієві кабелі у свинці, який треба було зрізати, відчистити від смоли та переплавити в грузила чи джиг-головки. Нержавіючий кругляк методично різався на кастмастери чи зимні пількери. Алюміній, з якого робили форми для лиття грузил, виготовляли також зі старих електричних шин — дяка електрикам. Ну і перший станок для нахлистових мух допомогли виточити та фрезувати на РМЦ-1. Робили на заводі й титанові спінінги, прокатуючи титан у прокатних валках того ж листопрокатного стана «3000», і дріб для охоти — його виплавляли через друшлаг і в’язали сітки довгими нічними змінами. Відливали грузила всіляких форм, зимні бури вигинали та зварювали з нержавійки — робили все, що потрібно було для свого хобі. Робили люди, закуті на 8 годин та замкнені на території під охороною.

Так ось, далі про нашу рибацьку братію. Окрім болонських вудочок, у нас також були ящики для сидіння і складання риби. Вони робилися з алюмінієвих морозильних камер старих холодильників. Камера обшивалася брезентом, прикручувалась кришка та м’яка сідушка з того ж пінопласту та широкий ремінь через плече. В ящику зазвичай було два відділення. Перше для рибацького скарбу та тормозка, а друге для риби. До речі, тормозок — це зібрана з дому їжа для зміни на заводі. Це слово в мене асоціюється з чимось теплим, домашнім, смачно пахучим маминою їжею, завернутим у рушник та декілька шарів газети «Іллічівець» (яку змушували купувати всіх працівників), та самим найсмачнішим, що тільки могло бути серед заводської зміни.

Всі ми їхали в цьому ранішньому трамваї з західного мікрорайону. Їхали на гирло Кальміусу.

Хтось повернув на «першу гарячку» — витік у річку гарячої води після охолодження обладнання та відстійників з «Азовсталі». Туди «заходила» дрібна азовська тарань для нагулу. Тепла вода сприяла росту водоростей та дрібних ракообразних, якими тарань радо наїдалась від пуза. Але там було одно «але». На клаптику суші завбільшки 10 метрів стояли пліч-о-пліч п’ятнадцять рибалок. Це були майстри дальнього закиду — вони «клали» свої поплавки за двадцять метрів від берега, паралельно до всіх інших. Треба було постійно дивитися за іншими поплавками, які йшли за течією на відстані менше пів метра один від іншого, і під час клювання розуміти «хто знизу», щоб не зрізати чи заплутатись за іншу оснастку. Це була дуже спортивна риболовля, і коло тих, хто там рибалив, було майже постійним. Усі знали один одного і, здається, спілкувались, обмінюючись думками. Зверху на пагорбі, над цим клаптиком суші, була зупинка громадського транспорту. Після зміни, в очікуванні тролейбуса, ти міг пити пиво і дивитися на цей «матч» та вболівати за кожного з учасників. Так робили й ті, хто їхали у транспорті та, виглядаючи з вікон, могли спостерігати арену: «Бачив вже трьох на першій гарячці, з дальнім забросом, схоже на опариша, мабуть, пішла вже…», чи «На Тополінке на другій канаві зайшов карась на мотиля…», чи «На кораблікє різанулась шамая, з самого дна, на короїда…» — таке можна було почути на змінно-зустрічному зібранні перед початком зміни з-поміж робочих, які були рибаками. Це була найсекретніша інформація, яка піднімала тиск крові в робочих головах і, як наркотик, призводила до весняної таранково-карасіної ломки.

Інші йшли на Пост-міст чи Горбатий міст. Хтось переходив і розполагався в камишах зі своїми макушатниками. Хтось опускав павуки з моста. Хтось рибалив на вудочку з верху моста таранку, відпускаючи жилку далеко по течії, але постійно тримаючи натяг, щоб вчасно підсікти хитрющу рибину.

Ми з дідусем шли на Горостров — такий собі півострів, що відділяє бухту «Азовсталі» та річку Кальміус. Горостров був закритою територією, на якій розташувався вугільний склад «Азовсталі». Але в нас були перепустки, які ми купили у начальника гаражно-лодочного кооперативу на тому ж самому півострові. Ці перепустки продавали всім охочим рибакам, але треба було знати людину, яка може зайти на територію і придбати таку для тебе. І в тебе могло і не бути гаража, щоб купити таку перепустку. Перепустка робилась на рік, а через рік її треба було продовжувати й сплачувати черговий «збір» у карман голови човнового кооперативу.

На КПП був охоронець, який перевіряв сумки на виході в пошуках вугілля з заводського складу. Ми протягнули йому пропуска — можна було завести ще одного рибалку по своєму пропуску, але у нас було їх аж два, і ми по черзі показали їх та, штовхнувши турнікет, опинилися в середині Горострова. Пройшовши прохідні, ми рушили далі, мимо «другої опори» — місця, де стояв високовольтний стовп і де непогано ловилось. Пройшли повз «тренажора» — корабля, пришвартованого в цій бухті. Подивились, як біля нього роботяги тягають павуками тюльку, — можна взяти пів кіло на зворотному шляху. Далі ліворуч, за невеликим парканом, був вугільний склад із козловими кранами й навалами вугілля, які вантажили на вагони для ненажерливих домен. Нам ще далі йти.

Вітер, як завжди, був східний. Уже почалися «єврейські кучки» — так називали різке збільшення швидкості вітру весною. Чотири з п’яти азовстальских домних працювали без зупину. Весь дим від них та з «рудного двора» летів через нас на місто. Гіркота в роті разом із блискучим пилом була частиною тієї пригоди. 

Ми йшли до «очури». Там, де перед нею були містки. Але місця для всіх охочих не завжди вистачало. Нам потрібно було стати саме там, бо там в руслі річки була довга яма — якщо ямою можна назвати перепад глибини на пів метра. Саме у цій довгій ямі іноді затримувалася після моря тарань та шемая. Навпроти стояла стіна камишу, з якої стирчали містки, немов штуцера гідрозбиву в чорновій кліті прокатного стана, що чекають на розжарений двадцятитонний сляб з окалиною. На цих містках теж сиділи рибалки та пильно стежили за нами. Треба було оцінити, як вони рибачать, щоб не заплутатись оснастками, а також щоб не почути триповерховий про те, «куди ти кидаєш?!». Течія сьогодні була доволі потужна, але іноді вона стихала, коли вітер повертався на захід чи південь, а воду гнало з моря, перетворюючи річку на сільський став із карасями.

Але сьогодні вітер був східний. Місця на містках ще було. Першими приїжджали ті, хто мав власний транспорт; натомість хазяєва містків, які ночували у своїх гаражах біля води, не поспішали — бо їм місце було завжди.

Дідусь взяв із собою титанові спінінги та нарізану макуху з сосками для сазанів та карасів. Соска — металева пружина з грузилом, яка набивалася тістом. До пружини прив’язувалися два короткі повідки з капронової нитки та гачки. Гачки вставляли у тісто, яке наліплювали шарами навколо пружини, та робили витягнуті, формою схожі на соску, бугорки, в яких ховались гачки. Сазан чи карась смоктав це тісто, і підсікався за гачок. Для макухи була інша оснастка. Це було плоске свинцеве кругле грузило, діаметром близько п’яти сантиметрів, яке нагадувало кришку від пляшки. В бортах було чотири отвори, з яких виходили нитки з гачками, — їх вставляли в кути нарізаної макухи. 

Окрім цього, у дідуся був великий підсак — для найбільшої риби, яка могла попастись, та, звісно, термос із дуже міцним чаєм без цукру, маленька фляжка з домашнім напоєм міцністю шістдесят з плюсом обертів, а також бабушкін тормозок зі смаженою курочкою, коробком з-під сірників із сіллю, чотирма яєчками, зубчиками часнику, домашнім салом, молодою цибулею, солоними огірками, відвареною в мундірах картоплею та ломтиками товсто нарізаного сірого хліба. Заради цього тормозка можна було продати душу дияволу — якби в наших просолених морем організмах могло щось вижити, окрім мрії про велику рибу.

Ми почали розкладатись. Це було спішно, бо кожна хвилина цього ранішнього часу могла стати саме тією, в яку б ти спіймав свою мрію. Здалеку почулися крики з прокльонами. Прокльони підхоплювали й передавалися від містка до містка та ставали гучнішими. Я мав здогадки щодо їх адресатів, але все ж таки підняв голову, щоб подивитись. Щільною групою по річці пливли байдарочники. Недалеко від першої опори був їхній клуб і, звісно, вони тренувались не в морі, а на спокійній річці. Вони різко та беззвучно встромляли свої двосторонні весла в воду, і ріжучи воду своїми каяками, зрізали й наші поплавки. Ну і рибу теж вони трохи лякали. Рибаки, які не встигли підтягти свої оснастки, кричали їм вслід — спостерігаючи, як відпливають в море відрізані поплавки. Донники питались докинути й попасти в цих антихристів своїми свинцевими ложками. По річці, як по трибунах стадіону, неслась волна, але трохи з інакшим посилом.

Байдарочники пропливли. Всі розуміли, що вони допливуть до гирла, і доторкнувшись до морської води, повернуться знов уверх по річці — аж до злиття Кальміусу з Кальчиком чи до зупинки «Коксохім». Тому треба було чекати цю зграю вовків знов. У мене не було до цих спортсменів таких емоцій, бо я мав тільки одну вудочку з одним поплавком, за яким я слідкував, як за маленьким дитям на ігровому майданчику, і в разу чого — просто підтягував та витягав за пару хвилин із води, поки останній із цієї банди не пропливав геть.

Цього разу в мене була таємна зброя — короїд. Короїдом ми називали личинку великого метелика, який відкладав свої яйця в пустотілі стовбури якихось великих двометрових рослин, схожих на борщовик чи молочай. Личинка жила і розвивалась, виїдаючи рослину зсередини увесь рік, та зимувала в стовбурі, як у доміку. Ми шукали ці очерети, як золото інків, а знайшовши — нікому (окрім своїх) не розказували про це таємне місце. Такий очерет ми відшукали дорогою з річки Єланчик, десь біля Широкиного, де гарно відловились по тарані та з повними рюкзаками риби вертались додому.

Саме цікаве — це було зберігання цього великого «опариша». Ця тварюка жила окремішньо в стовбурах, десь біля коріння, і не терпіла сусідства своїх сородичів. Ми, зігнувшись в три погибелі — як колись моя бабуся, яка у свою відпустку їхала на прополку буряків, щоб заробити мішок цукру і сотню карбованців, — різали ці сухі товсті стовбури; розламуючи їх, шукали наш скарб. Як тільки ти знаходив цю потвору, треба було відрізати десь сантиметрів десять цієї рослини, засунуту туди личинку та заткнути виходи цієї трубки сухими паличками. Виходив такий собі карцер для одного. Далі треба було ці трубки заховати в холодильнику, щоб зменшити метаболізм личинки й, у разі потреби, взяти необхідну кількість. Але було одне «але». Дружина чи мама (залежно від віку рибака) не дуже хотіла б бачити у своєму холодильнику опаришей, мотиль чи якихось личинок, бо дуже часто цей зоопарк виривався з коробок і можна було знайти болотних хробаків у резиновому уплотнювачі дверей чи опариша, який повзає по продуктах, чи побачити вже висохлого червоного мотиля на скляній полиці, чи вже розлуплених сонних мух… І почути вдома — не менш гучний за крик дикої гагари — крик обуреної жінки чи мами. Коротше, було азартно це все.

В мене на оснасткі було всього два японські гачки з тонесенької проволоки — настільки тонкої, що нею можна було вцілити в око кормового мотиля. Поплавок був із глухим кріпленням, важкий, десь шістнадцять грамів. Цю чорну моркву я зробив ще в понеділок на роботі, й висохши від чорної краски, яку я набирав на маркувальній машині, поплавок чекав вихідних, щоб зустрітися з холодною водою.

Поруч стояли декілька рибалок. Я уважно дивився за їхніми поплавками та за швидкістю, з якою вони пливли по течії. «Ні, занадто легкі поплавки», — пролунало в моїй голові. Оснастка не досягала дна, а в такий безхмарний день риба різалася по самому дну, не підіймаючись в середні шари води. Глибина — приблизно три з половиною метри. Моє чотириметрове вудилище було короткувате, але іншого не було. Був довгий звисаючий «хвіст», який треба було обережно і точно закинути. Так, правий рибалка, що зверху за течією вимотує свою снасть. 

Пора. Я бросаю вверх по течії. Перед самим падінням легко приторможую пальцем жилку, і оснастка, розкриваючись у повітрі, легко приводнюється. Відчуваю погляди «сусідів», які цідять воду з ночі — і все безрезультатно, а тут ще й цей, з якимось поплавком для щуки, приперся. Моя морква потонула повністю. Лише п’ятиміліметровий кінчик стирчав із води, тримаючись на поверхні лише завдяки водному натяжінню. Я притормозив вудкою, проплив оснастки та дав гачкам розвернутись та з допомогою течії трохи піднятись від дна.

У роті пересохло. Шум домних зник. Боковий зір потемнів на пару стопів. Фокус на цьому чорному кінчику. Тільки відчуття теплого вітру з прогрітого степу, який давив у мій затилок, та запах моря, що проникав глибоко в легені й наповнював їх йодом і сіллю, підтримували мій зв’язок із реальністю. 

Поплавок зупинився на секунду, але мозок вже віддав наказ руці. Нейронні зв’язки були налагоджені та не давали часу на роздуми. Це вже були рефлекси. Спочатку дія — потім роздуми. Легка підсічка. Не можна сильно — поплавок важкий. Жилка може не витримати. Підсічка. Там із глибини хтось рванув в іншу сторону, вдаривши струмом, який пронісся по жилці, через руку — і потрапив прямо в мозок. Ще удар. Кінчик до води. Не можна підіймати рибу. Вона хлюпне та видасть мене, і я одразу побачу з десяток поплавків інших рибалок в місці, де була покльовка. Озираюсь по сторонах — сусіди дивляться на свої поплавки. Ніхто не звернув уваги. Легенько кручу ручку катушки. В мене матчева катушка та збільшене передаточне число — жилка вибирається швидко. Ще удар, але в інший бік. Фрикціон легесенько застогнав. Але цей звук збігся із грохотом вугілля, що падає в вагон, і залишився ніким не почутим. Вудка здригнулась. Хтось інший заковтнув другий гачок. Підмотую під самий берег. Нагинаюсь до води, і беру верхню рибину, не виймаючи нижнього гачка і грузила з води. В руці трьохсотграмова шемая. Серце колотиться. Оце так перша проводка. Що буде далі?! Обережно, але міцно беру її під зябри. Гачок за самий край губи — значить довжина поводка правильно підібрана. Легесенько виймаю його. Короїд залишився цілий, хоча трохи й пожмаканий — насаджую його знов.

Підіймаю кришку ящика, на якому сиджу, і кладу першу рибину в сумку. Глухий звук тріпотіння рибини, внутрі ящика запалало табло: «1-0». На черзі друга. Це невелика азовська тарань — тихесенько відпускаю її. Видихаю. Обережно обертаюсь. Бачу, що ні один сусід так і не побачив моєї риби, але відчуваю, що хтось все ж таки дивиться. 

Дивлюсь ліворуч — і бачу задоволене та горде за мене обличчя мого дідуся, який бачив всю цю кориду від початку і до кінця. Це він навчив мене копати хробаків у компостній ямі, яка була в кінці його городу, та повертати після рибалки невикористаних хробаків знов до землі. Це він навчив мене в’язати вузли та гострити гачки, щільно притискаючи гачок до великого пальця та втираючи жало в наждачну бумагу. Це він бачив моїх перших бичків на Заозерній та моїх перших великих кленчуків. Це він будив мене зранку та возив на холодній рамі на річку. Саме він вколов мені цю ін’єкцію та заніс у молодий організм солодку хворобу, яка й досі вирує в моєму мозку. Він підморгує мені, не стримуючи посмішки щастя. Трохи підіймається зі свого стільчика — та різко закидує свій перший спінінг під самий камиш. Наші з ним негласні змагання — почалися.

Чайки попросинались та почали голосно реготати, насміхаючись над риболовами, які промахнулись і в яких зійшла рибина. 

Тим часом східний Вітер привів із собою дрібний холодний Дощ та яскраве Сонце. Сьогодні вони втрьох робили цей весняний День. Він голосно показував їм нас та вихвалявся своєю участю в наших успіхах. І вони, разом із Морем, бурхливо сперечались та дивились на наші довольні обличчя. І чекали продовження цього ранку, роблячи ставки: хтось — на сріблястих азовських шемай, а хтось — на наші гострі гачки.