Гортаючи сторінки краєзнавчої літератури, можна віднайти згадки про Леоніда Лукова, Марину Лобишеву, Євгена Митька, Юрія Коваленка, а також про стрічки: «Падение Берлина» (М. Чіаурелі, 1950), «Брошенные вперед» (В. Шкурін, кінець 1960-х–початок 1970-х), «Приключения Артемки» (А. Апсолон, 1956), «Пираты XX века» (Б. Дуров, 1980) та «Маленькая Вера» (В. Пічули, 1988). Останні два здобули найбільше визнання, ставши найпопулярнішими фільмами, відзнятими в Маріуполі. Але якщо копнути далі й поглянути на те, що відбувалося поза великим екраном і роботою на центральних союзних кіностудіях? Можливо, наш кінематограф не вичерпується лише цим переліком, і ми знаємо про нього не так вже й багато?

Будь-який матеріал на полицях архіву мусить дочекатися свого часу чи дослідника/-ці. Чудову змогу зблизька поглянути на «Маріуполь кінематографічний» надав проєкт «Роз/архівування пост/індустрії». Навесні 2020-го з Маріупольського краєзнавчого музею до Львова прибули декілька бобін із фільмами виробництва місцевих кіностудій. Тож Центр міської історії у Львові взявся за проблеми, пов’язані з оцифруванням 35-міліметрової плівки зі звуковою доріжкою, у той час як музей зайнявся пошуком інформації про маріупольських кіноаматорів/-ок. 

Зрештою, своїми спогадами з нами поділилися Георгій Котельников, Юрій Цимбалюк та Сергій Буров, який також скерував нас до матеріалів з певних періодичних видань. Пророчою можна назвати й публікацію самого Бурова за 1967 р., де він писав про необхідність систематизації та правильного зберігання аматорських стрічок з історичними кадрами для нащадків. На 2021 рік архіви з кількома десятками кінофільмів перебували у Музеї металургійного комбінату ім. Ілліча та Маріупольському краєзнавчому музеї — частину з них ми й досі можемо переглянути онлайн. Деякі відеоматеріали були використані в епізодах історичної телепрограми «Мариуполь. Былое», завдяки зусиллям оператора Віктора Дєдова.

Аби краще уявити, коли та як зароджувався та розвивався кіноаматорський рух в Маріуполі, спробуємо окреслити його хронологію та підняти на поверхню призабуті деталі з його історії.

Камера з ярмарку — екран з Приазов’я

Початок відліку можна позначити відміткою «весна 1950 року» — завдяки знайомству Георгія Котельникова¹Георгій Котельников працював у філії Українського державного проєктного інституту «Важпромелектропроєкт». У 1975 р. він створив радіоконструкторський гурток у міському Будинку піонерів, і очолював його аж сорок років.з книжкою про кіноапарати, штативи та роботу режисера й оператора. Таким чином, Котельников став, так би мовити, біля витоків руху. Рік по тому він прогулювався базаром та помітив підлітків, які торгували пристроєм для знімання та демонстрування кіно. Об’єктив на приладі переміщався як праворуч, так і ліворуч, на 6 мм; під кришкою було місце для плівки шириною 35 мм та дві котушки. Для кіноперегляду до камери додавалася лампочка від кишенькового ліхтарика. З купівлею не склалося, але через п’ять років Георгій зібрав власну камеру, яка працювала за таким самим принципом.

«У той час у продажу була лише фотоплівка на 35 мм і речі, необхідні для роботи з нею. Тож виникає ідея змінити формат кадру. У професійній кінозйомці крок кадру — 19 мм. На кадр — чотири перфораційні отвори на відстані 4,75 мм. Новий розмір кадру — 4,75х6 мм і, відповідно, чотири доріжки на одній плівці. Отримуємо 1260 кадрів, які зі швидкістю зйомки 16 кадрів за секунду дають 78 секунд. Рахуючи тривалість одного плану за 4 секунди, отримуємо приблизно 20 планів. Для сімейного домашнього кіно — це чудово», — розповідав Георгій Сергійович.

Цим апаратом зафільмували декілька сюжетів, проте кіноаматор(к)и не могли дивитися власне кіно через втрату доступу до старих технологій. Георгій Котельников зміг переглянути свої кадри наприкінці 2021 р.: вони були відновлені завдяки роботі Олександра Махонця. Невеличка скринька з дерева та металу, з двома ручками та конусоподібним видошукачем, також демонструвалася на виставці «Суспільство з кіноапаратом» у львівській кам’яниці на вул. Академіка Богомольця, 6.У шістдесятих роках Георгій Котельников почав працювати на аматорських кіностудіях м. Жданова (так називався Маріуполь до 1989 р.), безпосередньо долучаючись до написання сценаріїв і знімаючи сюжети, як-от для випуску «Приазовського екрану» — про Михайла Бріскіна, чемпіона та рекордсмена СРСР зі спортивної ходьби на дистанції 10 тис. м (1941 р.) та 20 тис. метрів (1944 р.).

Трохи забігаючи наперед, зазначимо, що щоквартальний кіножурнал «Приазовский экран» містив від восьми до десяти сюжетів та задумувався як літопис підготовки трудящих міста до 100-річчя з Дня народження В. Леніна. Тож перші чотири випуски вийшли 1969 р., у червні 1970 р. — спеціальний, а шостий побачив світ вже у 1973 р. Номери монтували з епізодів, наданих кіноаматорськими студіями до Ждановського міського клубу, створення якого було б неможливим без виникнення, а згодом й об’єднання, багатьох кіноаматорських колективів та заводських клубів.

«Стисло про чимало»: кіноосередки, кінопреса, клуби кінолюбів

Історію створення першого аматорського колективу розповів Леонід Калятинський у брошурі «Наша кіногазета» (1956). Події розгорталися навесні 1955-го, коли керівник фотогуртка при Палаці культури будівельників, Федір Спиридонов, під час візиту до парткому тресту запропонував знімати кіно. Він мав власну камеру та трохи кіноплівки, і продемонстрував сюжет про відвідини зоопарку. Перші зрушення оформились, зрештою, у повноцінну кіногазету, яка виходила раз на півтора-два місяці та була, по суті, підбіркою короткометражних хронікальних фільмів на місцевому матеріалі. Для зйомок використовували 6-міліметрову кінокамеру «16 С-1», дикторський текст та музичний супровід записували на магнітофон. До складу кіногрупи, зокрема, увійшли: Федір Деркачов, Олександр Єрецький, Євген Рабкін, Є. Гаврилов, Г. Метко та кіномеханік Чорненький — а перші глядачі збиралися в червоних кутках підрозділів тресту та в Палаці культури. 

Можна припустити, що саме 1957 р. є датою появи кіноаматорського осередку на заводі «Азовсталь». На це вплинуло створення у цей час ще одного кіножурналу — «Металург Азовстали», підготовленого під керівництвом Михайла Медуховського. До кінолітопису заводу увійшли сюжети про нові технології, випуск металургійної продукції, про житлове та культурно-побутове будівництво в Орджонікідзевському районі.

Ще одна аматорська кіностудія на базі Ждановського металургійного інституту — «ЖМИ-фильм» — з’явилась у 1959-му році. Сергій Буров згадує, що наставником студентів: Миколи Ушакова, Григорія Фідельмана, Олега Солодухи, Валерія Родштейна, Леоніда Пугача — став Григорій Сорока, який під час Другої Світової війни займався аерофотозйомкою у військах особливого призначення. Дебютний 10-хвилинний фільм складався з чотирьох тематичних сюжетів: ювілей вченого-металурга Казанцева, збір металобрухту, студентський крос та заняття в лабораторії.

Міський історик Сергій Буров називав «ЖМИ-фильм» кінофакультетом — через подальше відкриття на інших підприємствах схожих кіностудій його дипломованими вихованцями. Студентське кіно — на 1974 р. «ЖМИ-фильм» вже випустив 50 стрічок — показували на виробництвах, у кінотеатрах міста, транслювали на донецькому місцевому телебаченні. 

Наступною, згідно з нашою хронологією, у 1963 р. виникає кіностудія на Ждановському заводі важкого машинобудування. Працівники кінолабораторії відділу технічної інформації: Юрій Цимбалюк, Віталій Страфун, Олег Брайловський — згуртували довкола себе аматорів/-ок, які створювали фільми під логотипом «ЖЗТМ-фильм». «ЖЗТМ-фильм» відзняв близько ста фільмів, які демонструвалися в кінотеатрах міста та на обласному телебаченні. Одна з таких стрічок — «Песня о городе», присвячена 50-річчю Жовтневої революції.

У 1965 р. до кіноаматорського руху приєднався Ждановський коксохімічний завод. У квітневому випуску газети «Молодые современники» розмістили фотографію з підписом «Члени аматорської кіностудії: конструктор Галина Яблонська, робітники В’ячеслав Хмельов, Веніамін Карпуц та секретар заводського комітету комсомолу Анатолій Сенатосенко — монтують щойно відзнятий фільм».

«Дни нашей жизни», «Идущие впереди», «Я люблю тебя, море», «В колхозе подшефном» — перші фільми коксохіміків. Згодом при Палаці культури коксохімзаводу знімали кінонарис про старшого газовика Сергія Ковальчука, фільми «Какое оно, море?» та «Голубой Дунай».

З середини шістдесятих запрацювала кіностудія заводу ім. Ілліча. Вона об’єднала кінолюбів/-ок меткомбінату, які працювали під різними назвами, а саме: Кіногрупа при Лабораторії наукової організації праці, Студія Палацу культури Ждановського металургійного заводу ім. Ілліча, Народна кіностудія «Пламя», Кінокорпункт інституту «Чорметінформації» Міністерства чорної металургії СРСР. Довгі роки її керівником був Микола Чухліб, а тисячі метрів плівки монтувалися Тамарою Третяковою. До кінолітопису увійшли: «Дорогой дедов и отцов» (1967 р.), «Ильичевский характер», «На огненном рубеже» (1973 р.), «Наследники Макара Мазая» (1985 р.). Студійці регулярно їздили до колег на студії художніх та науково-популярних фільмів, брали участь в обласних та республіканських конкурсах. 

Про необхідність створити громадську організацію, яка б об’єднала колективи кінолюбів/-ок, писав С. Волков ще у 1964 р., ємко підсумувавши цю потребу у назві статті «Нужен киноклуб» в газеті «Приазовский рабочий». Як наслідок, у 1967 р. дев’ять активних кіноаматорських колективів організували Ждановський міський клуб. Це сприяло тому, аби учасники/-ці кіноаматорських гуртків та лабораторій налагоджували між собою дружні стосунки. У межах клубу проводились зустрічі, кіновечори та виставки для широкого загалу; відбиралися фільми для обласних конкурсів, обмінювалися досвідом колеги й колежанки. Недарма продовжили з’являтися гуртки при судноремонтному заводі, Азовському морському пароплавстві та рибоконсервному заводі, аматорською студією якого керувала Надія Зайцева.

Ніхто не має залишитись осторонь

Людей з кіноапаратами було багато, і, звісно, не всі були членами кіноклубів. У серпні 1972 р. послуги швидкого проявлення кіно та фотоплівки надавали за адресою вул. Харлампіївська, 18. Проте домашнє кіно — цілком могло бути й ігровим. Родина, колеги/-жанки, сусід(к)и на короткий час ставали актор(к)ами, сценарист(к)ами, режисер(к)ами, оператор(к)ами. 

Наприклад, уже згадуваний основоположник руху, Георгій Котельников, разом із друзями знімав на узбережжі Азовського моря, малюючи прикінцеві титри лікувальним мулом на спинах відпочивальників. 

З-поміж іншого, боротьбу рядового інженера проти іноземних агентів глядачі/-ки — за сорок років! — змогли спостерігати у фільмі Олександра Чернова «Вася Ригель против ЦРУ» у межах проєкту «Роз/архівування пост/індустрії», що проходив у Львові, Маріуполі, Покровську, Краматорську:

Одного разу, вже у 2021-му, до Маріупольського краєзнавчого музею зателефонував кіноаматор з проханням надати кіноапарат для перегляду домашнього кіноархіву, проте передавати особисті матеріали до музею колишній співробітник ВО «Ждановважмаш» не захотів. Тож ймовірно, що домашні кіноархіви ще дочекаються часу, коли їх можна буде демонструвати широкому загалу. Як це, наприклад, вже траплялося у 1988 році, коли в міських кінотеатрах переглядали стрічки кінолюбів/-ок до Дня міста.

І також писали відгуки — критичні, порушуючи й розвиваючи питання, сформовані відвідуванням таких показів у кінотеатрі. Для газети «Приазовский рабочий», до прикладу, електромеханік В. Попова написала рецензію «Чтобы души не покрылись пылью» (1988 р.) — як відгук на фільм «Куда мы идём?» (С. Литвиненко, Н. Чухліб, Ю. Цимбалюк). Продовжуючи міркувати у заданих сюжетом рамках щодо проблем індустріального міста, наприкінці замітки авторка розмістила заклик до містян/-ок долучатися до ухвалення рішень, які впливають на екосистему Маріуполя. Цю публікацію можна означити як момент вироблення критичного погляду в аматорському кіно — процесу, який зокрема був викликаний більшою відкритістю періоду «перебудови» та впровадженню політики гласності.

Використані джерела:

1. Приазовский рабочий. — 1959. — 4 ноября.  
2. Приазовский рабочий. — 1988. — 22 ноября. 
3. Комсомолец Донбасса. — 1967. — 29 июня. 
4. Центр міської історії. Міський медіаархів.
5. Facebook-спільнота «Старый Мариуполь».