«Внимание: кто утонет в море, купаться больше не будет» — зринає в пам’яті табличка з «Нашого куточка» на Лівобережному пляжі. Це й справді закуток, не лише через ретельно окреслений написами типу «Жизнь прекрасна, хоть и начинается на букву Ж» лінгвістичний ландшафт простору. Таке враження створює відгородженість старими пірсами, з одного боку, і стіна бляшаних хаток, схожих на гаражі, де відпочивають місцеві, — з другого. Насамкінець шлакові гори.
Усе, що передувало моєму переїзду, залучило вдавання до подібних описів себе у світі: відходи, руїни, уламки — такі речі, в яких важко розгледіти форму і чого, здається, варто позбутися. Але цей простір на Лівому проявляв інакший підхід, будучи чудернацьким прикладом виживання у трансформуванні. І знайомий, і невпізнаваний: зліплений навмання, набитий дрібничками, уривками афоризмів і статусів, речами-пережитками, але врешті — таки на своєму місці, тепло означеному місцевими як «Наш куточЕк». На вході одразу попереджають: «Посетив однажды, хочется прийти сюда снова». Мабуть, що тут могла почуватися потрібною навіть гора з непотребу.
Зараз я деінде — мої ноги загорнуті в печворк-ковдру за принципом спальника, і мені, після десятка невдалих спроб, вдається зосередитись на пагорбі порослого травою спідвей-треку, бо я ще можу пригадати часи, майже півтора року тому, коли місто біля моря, в якому я не знала нікого, обгорнуло мене відчуттям перебування, не пов’язаним з несамовитим карабканням нагору — із дна ями до світла. Натомість, мені здається, що воно допомогло мені у цьому стані вільно пливти.
За моєю спиною — півколо сірого неба — насувається щось реальне, що справді може мені завадити. Кожна така хмара тьмяного кольору нагадує мені одне й те ж саме — кущ Куїнджі. Ну, той, шо задивився на своє віддзеркалення у болоті й набув форму «тучкі» — на такій інтерпретації ми зійшлися колись у розмові з землячкою живописця.
Тепер на скріні цього полотна зі смартфона мені ввижається насамперед грибовидний клубок диму, ніби від вибуху, і я часом шкодую, що не знайшла часу з’їздити в гості, щоб переконатися, як воно насправді, роздивитися все вживу:
X, [28.01.2022 23:02] Очень похож на мои виды из окна
Как будто рядом тут писал
Загалом із чатику збереглось дуже і дуже мало (по суті, теж одні скріни) — усе треба було добре чистити у березні, з міркувань безпеки через фільтрацію. Те, що зберігалось з доробку Куїнджі у музеях, було вивезене до Москви. Проте неймовірний архів старих фотографій, повноцінна колекція сімейних альбомів, численні свідчення про побут маріупольців і сліди з історії міста, які неможливо стерти авіабомбами й ракетами, досі зберігаються на фейсбук-сторінці інженера-металурга Бурова Сергія Давидовича, що накопичував їх роками. З ним ми розпочали переписку влітку, на тему його спогадів про маріупольські кінотеатри (у місті їх всього було 11, у різному стані, статусі й гостьовому складі: безхатьки, підлітки-сталкери, любителі заброшок, народ з «Авадону» тощо).
Історія міста була для нього хобі, як він зазначав, перекинувши мені кілька очерків, де описував, наприклад, винахідливість глядачів «Побєди» aka. Soldatenkino під час окупації німцями: «Когда заканчивался сеанс и распахивались двери зрительного зала, у выхода зрителей поджидали полицаи. Они проверяли у каждого наличие удостоверения о регистрации. Если такового не было, то можно было прямиком «загреметь» в Германию на принудительные работы или иметь другие неприятности. Однако смышленые мариупольские подростки нашли этому противоядие. Они уходили из зала через фойе до появления полицаев, минут за пятнадцать до окончания демонстрации кинофильма». Сергій Давидович залишився у стінах міста, яке так любив, до останнього подиху, свого і дружини.
Я опинилась в Маріуполі вперше 5 березня 2021 року — одразу з речима. До цього близько 2-х тижнів довелося відсидіти в Дніпрі у друзів — відпрацьовувати гроші, яких не вистачало на винайм квартири: з’їжджаючи з київської, виявилося, що усі збереження доведеться віддати на комуналку, яку ми зі співмешканцем неправильно оплачували весь рік до цього. Тобто я навіть не знала, де саме житиму, коли зійшла на платформу. У Маріку я розпочала щось нотувати, уперше за дуже довгий час.
03/21. Чомусь думала, що тут зловлю якийсь такий дух, як в Одесі, де люди ліниво торгують, лежачи на розкладушках. Але нє, не то. Зате троянди. Перший сигнал — “Ти на Донбасі!” — кричить до тебе вже з клумби на станції в Волновасі, де був довгий перекур, зупинка потяга на 20 хв. Червоні плями сяють в зеленому світлі ще яскравіше уночі, вирізняючись на тлі довгої шеренги Т-80, яку перевалюють залізницею. Точно на Схід? У 2021-му з його пророкуваннями з-за океану, вже не знаю, куди саме.
Між морем і сушею лежала смужка снігу, я побачила це ще з мосту над коліями, і найпершим спотом став пляж на Слобідці біля яхт-клубу.
03/21. Багато, багато, багато сонця на снігу. Дерева ростуть прямо з піску, оммм. Осоння з посіченим тінями від тонких гілок піском. І уявляю, який від них буде затінок у спеку, яку я ненавиджу, — я такого ще не бачила на жодних курортах. Карахафуподібний вигнутий дах закинутої, здається, колишньої залізничної станції — трохи нагадує мій попередній ареал мешкання, Житній ринок у Києві.
Отож я поселилась у Приморському районі, на пагорбі з однойменним парком над морем, у найближчому кварталі до пам’ятника «Жертвам фашизму» — це такі стиснуті в кулаки великі залізні руки, що стирчать із плитки. Поруч велика площа (Героїв-Визволителів), стадіон «Іллічівець» і через дорогу — закинутий кафе-бар «Кристал» із дахом-конусом, весь обмальований графіті й обсаджений густими ялинками.
Попри широкий спектр радянських найменувань, район інколи жартома називали «Бруклін»: поруч з перукарнею «Задзеркалля» була гуртяга для студент_ок — серед них багато вихідців з Африки навчалися з прицілом отримати роботу на металургічних виробництвах.
Дорогою додому, через алею, яка з’єднує проспект Будівельників і Нахімова (і заодно підводить до гуртожитку), попри спортивний майданчик за 2-ю гімназією, завжди був добрий огляд на те, як вони несамовито рубляться в баскетбол. Про більш м’яку їхню сторону, рухи й лінії, я дізналася на залізничному вокзалі лише 16-го лютого — це були чи не єдині пасажири того дня, стурбовані потенційним вторгненням, судячи із заповненості станції. Да, у нас тоді була зовсім інша назначена американською розвідкою дата для апокаліпсиса — 16 лютого, а не 24.
Отож в мене трапилося з одним з таких студентів непорозуміння ввечері на пероні ж/д — не те щоб тривале, але чомусь я пригадую це так, ніби все довкола відчутно застигло. Я пила каву біля прирейкового ларька-кав’ярні, коли чув — майбутній пасажир вечірнього потяга — підійшов лише з одним словом, яке звучало повторами: «Ельп, ельп». Він вказував рукою то долі, на важезну кравчучку в клітинку, то на власну блискучу від заходу сонця виголену голову. Я одразу не зрозуміла, чого від мене хочуть через акцент; потім вирішила, що потрібно дотягнути груз до якогось вагона, але насправді все, шо вимагалось — це допомогти підняти й вкласти багаж на його маківці.
Як же красиво його постать рухалась в останніх променях сонця смужкою перону вглиб, в бік останніх вагонів, — у мене досі перед очима застигли ці плавні лінії, некваплива хода і заповільнене віддалення. Нє, він не йшов, він плив, похитуючись, у присмерку, разом із кравчучкою на голові. Там ще була наліпка з емблемою «Шахтаря» — верхня частина схожа на африканський щит. Чи залитий сонцем горизонт. Чи напіврозквітлу троянду.
09/21. Скільки сортів троянд висадили посеред ніхуя, просто серед якогось пустиря, справа від площі Героїв-Визволителів, але подалі, у зовсім неочікуваному місці, нічим з нею не поєднаному! Мені аж захотілось зацукрувати ружу і зробить варення за бабусиним рецептом. Ця знахідка настільки приємна в цій місцині (в Приморському парку багато зарослів і хащів, де можна нескінченно усамітнюватись) — і здається, не тільки для мене, бо ніхто з місцевих наче не наважується їх красти на перепродаж. Я чомусь очікувала таке зустріти на Бахчіку, але досі не бачила.
Ввечері якось на темній алеї нам на вуха присів мужичок: хотів вогню і заодно поматюкати Зеленського. Поки він підкурював і висловлювався про його криворізьке походження, намалювався молодий пацанчик звідкілясь, попросив у нього сигарету. Ну і цей повільно розвертається, дістає останню з пачки, пусту її зіжмакує, жбурляє на землю, протягує папіроску… Той узяв, підпалив, і вже на ходу кинув: «Дякую».
Мужик вдогонку:
— А по-русски знаешь как?
— А по-русски «спасибо».
— О-о-о, а ты откуда? — думаю, йому дуже хотілось, щоб він був з Кривого. Зависла виразна пауза. — С Украины, — у півоберта, і шубовснув у туман.
Усі випали, нормально так, на пару секунд.
«С чувством, с толком, с расстановкой…», — задумливо дивлячись у небо сказав мужичок.
Влітку ми з товаришем відфотографовували кінотеатри (і їх залишки) під час прогулянок, і це був один з найцікавіших досвідів нишпорення за моєї пам’яті та — буквально — життя на руїнах.
08/21. Спершу було, правда, не дуже складно піддатись сприйняттю руїн, яке тісно пов’язане з формуванням і вбиранням в себе певних романтичних ідеалів, захватом розпаду, з відстороненістю, нудьгою, пусткою і втратою.
Стало важко щось висловлювати, виговорювати — ніби я заточена і весь час користуюсь тими ж написами з облуплених зданій, обмеженим набором тимчасових (о боже!) кліше, затертих цитат і афоризмів: типу, ну а чим я відрізняюсь від цих напіврозвалених, затінених стін, що стали їм темним прихистком? Виглядає коротко, ізвєсно, понятно. Проте це не так.
Тепер я, мабуть, можу сказати, що руїни навчили мене чомусь про мене саму, і, врешті, мені швидко набридло розглядати їх як музейні експонати на природі: вони не можуть нічого увіковічити, не можуть сформувати чітке бачення про “майбутнє”, ніби підсміюючись над модерніст(к)ами, ставши таким собі болісним “сигналом” нашої неспроможності Омріювати сьогодні — творити уявлення про світле загірне прийдешнє. Натомість вони заселяються грибами, живлять мох, поростають зеленню і пліснявою, вказують, підважують і розтинають гігієнічно-показову стерильність і сфабриковану “цілісність” образу індустріального міста — закритого континуума порядків, що виключає з Образу задимлені великим бізнесом житлові райони і має на меті лише сконструювати привабливу інстаграм-зону для інвесторів та фондів. А значить, руїни можуть потенційно долучати якусь іншу логіку і спосіб організації наших міст, піднімати на поверхню задушливі збої об’єктивного порядку, єдино можливої реальності та раціонального устрою, і бути цими місцями нагадування.
І навпаки, централізованість процесу, травматичну нерухомість, страх перед іншим, шкідливу ностальгію — усе це так само може транслювати й архітектура, вливаючись до небезпечних блоків, які примітивізують життя, зводячи його до шаблонів, приписів, кліше.
Якщо ти стала (-відчула себе-) руїною — у твоїх стінах нема більше місця Пам’яті. Сама пам’ять почне працювати по-іншому — через нагадування: у розкладанні не можуть виникнути значення, прив’язані до того, що було (ностальгія), як і жоден надійний та вивірений план того, яким “належить” бути речам, план їхнього майбутнього. “Зігнивання — активний агент руйнування”. Від того, як все руйнується, і що від цього лишається, колапсує стрункий ряд: минуле, теперішнє і майбутнє. Шарами відвалюється вогка штукатурка — це ніякий не “стоп” — тут нема місця пасивності. І раптом добуто не все.
У 2014–2015 роках було облаштоване бомбосховище у закинутому приміщенні Кінотеатру ім. Леніна, що використовувалося мешканцями Лівобережного району. Вистоялу «Савону» на правому березі, день відкриття якої точно припав на дату проголошення Незалежності України, у 2022 році користувач спільноти «Мариуполь сейчас» під ніком «3141 3141» відкоментував досить лаконічно: «Крепость, которая нас спасла». Вдячність і ніжність — сьогодні я відчуваю те ж саме, коли говорю про Маріуполь як про прихисток і своєрідний рехаб, яким він для мене став у 2021-му.
01/22. Встигнути збігати на міст. Фінальний трюк перед від’їздом, який я любила робити і в Маріку, і у Волновасі, за 10-15 хв до відчалу. Так я змушувала відчувати себе щось — ризик! — з усього духу гнати нагору, понад коліями залізниці: якщо день — на морський горизонт, у який, врешті, впираєшся на іншому кінці мосту. А якщо ніч і суцільна темрява — все одно розвертаєш лице і знаєш, від бризок і шуму: море точно там.