Не існує порожнього простору чи порожнього часу. Завжди є щось, що можна побачити й почути.
— Джон Кейдж, «Тиша. Лекції та інші твори»
Я просто продовжую бігти, огорнутий своєю по-домашньому затишною порожнечею, своєю ностальгійною тишею.
— Харукі Муракамі, «Про що я говорю, коли говорю про біг»
Щоб дізнатися про місто, я ним біжу. Але зовсім не заради ЗОЖу. Пульсую в його артеріях, а воно — в моїх. Біг — мій спосіб присвоїти простір. Стерши підошви об асфальт та вийшовши за межі норми серцевого ритму. Спотикаючись на його ямках і тріщинках. Можливо, навіть злегка наїбнувшись. Промочивши ноги в калюжах за відсутності працюючих ливньовок.
На годиннику — 7:30. Понеділок. Класичний початок піздября — сезону з кінця жовтня по квітень, коли здається, що ти вже все на світі просрала, літо не настане ніколи, а попереду — лише туманна мряка, крижаний дощ та субфебрилітет. Мій перший тиждень у Маріуполі. Мені радять практикувати з ним open relationship та читати «Silence» Джона Кейджа. Бігти відверто лінь — як іти на заздалегідь заплановане побачення, коли можна провалятися вечір у ліжку з немитою головою та нечищеними зубами. Та я шнурую кросівки, і вибігаю у вологе повітря Лівого, ніби в тазик із мильною водою. І місто поринає, разом з усіма потягами в нікуди, брудними чайками й собаками, нічними жахами й димами, війнами, страхами, ніжністю та нежитем, калюжами й минулорічним листям, а тепла мутна вода грудня огортає легені — здається, що всіх нас обов’язково відперуть. І будемо ми, як новенькі, лише трохи запрані у тих місцях, де плями в’їдалися роками.
Біжу облисілою каштановою алеєю в напрямку моря. Пальці в мітенках заніміли. Десь у тумані гавкають невидимі пікселі йоркширів, і такі ж ледь помітні власники кличуть їх здалеку Анжелікою та Жофреєм. «Я дєржу! — відчайдушно кричить до мене жінка з басистою вівчаркою біля ніг: — Я дєржу, нє бойтєсь, бєгітє!».
Пробіжка пляжем — як пробіжка Марсом. Десь вдалині дрімає собі левіафан шлакової гори. «Той меч, що досягне його, не встоїть: ані спис, ані ратище й панцер». У навушниках про щось говорять на Wisconsin Public Radio.
На годиннику зимова дев’ята ранку. У мене літні кроси, які невпевнено почуваються на паморозі. Біля моря — вітер, який задуває під куртку, неприємно захолоджує спітнілу спину. Дорогою знаходжу вкритий інеєм чобіт якоїсь Ремедіос Прекрасної, яка вознеслася, розвішуючи простирадла. Промовляючи до мене текстом з вигорілого плаката, море пропонує пірнати у воду з хвилерізів та запливати далеко від берега. Чоловік біля води роздягається до плавок та, набравши в долоні води, бризкає нею на випнутий живіт. Зима тут надовго, це відчутно. Як і війна. Вона відчутна теж. Я занадто літня у своїй короткій демісезонній курточці, тонких лосінах та тоненькій смугастій шапочці. Вони не витримають перевірку дощами, що перетворюються на лід, крижаним супом моря, пронизливим вітром. Залишається лише бігти, не спиняючись. Чи то від чогось, чи то наздоганяючи щось. І я біжу, вологим від паморозі піском. І здалеку хтось біжить мені назустріч, підіймає руку у вітальному жесті. Так заведено серед бігунів. Усі біжать із власною порожнечею, наодинці, але ніколи не самі.
На годиннику — 16.40. Неділя. Великдень. Сонячно та вітряно. Оббігаю палісадники ОСББ, зважаючи на свіжо-пофарбовані до свята бордюри. У нас показове подвір’я, а голова ОСББ навіть виграла конкурс на найкращу голову. І грамота в нас є — вона всім сусідам роздала. Тому біжу нашим подвір’ям красиво і шанобливо. Сусіди на лавочках розговілися, і мені радять. Кажуть, що сьогодні нічого не можна робити, та й бігати, найімовірніше, гріх. Дме вітер, і сусіди дивуються, чому досі не пройшли «єврєйскіє кучкі».
Пробігаю повз потьмянілу ракету на дитмайданчику. Ми вирішили, що коли буде апокаліпсис, врятуються тільки ті, у кого на подвір’ї стоятиме ракета. Вона віднесе кожного і кожну до його чи її окремого парадайзу.
На спуску до моря пахне «вилазками»: шашлики смажать біля під’їздів та на галявинках. Сьогодні у мене великодня пробіжка — відновлювальна: після інтенсивних тренувань у Чистий четвер та Страсну п’ятницю. Потрохи воскресаю, і район являє мені свої великодні пісні — на парканах, тополях, стінах та кричущих вивісках. «Цени мой стиль, — співають вони. — Море не любит ментов»; «Откажись от болтовни в голове, тебе разве нужен этот дурдом?». Поліфонія голосів замість музики в навушниках. Нарешті сонце. Зима таки не назавжди.
На годиннику — восьма ранку. Червень. Маршрут моєї пробіжки Приморським бульваром зачіпає антропологічний паноптикум — маріупольський нічний клуб «Барбарис». Улітку, на буднях та вихідних, інтуїтивно знаючи час мого наближення, звідти мені навперейми, танцювальною ходою, випливають діонісійські люди. Діти Кроноса, яких він вивергає зі свого шлунку. Аїд та Посейдон — на голих торсах, Деметра, Гестія та Гера — з босоніжками в руках. Я потрапляю у вир їхніх хаотичних рухів під Sexy Sushi в навушниках. Вони щось кричать мені навздогін німими ротами серпневих бичків, яким не вистачає в морі кисню, і викидаються на берег, зляться на празних відпочивальників. Хочеться зупинитися і сказати, що я теж злюся, що я теж бичок: просто ви танцюєте, а я біжу.
Мій рот переповнює присмак кабінету хімії. Попереду — група зі спортивного бігового клубу. Вони розминаються так, ніби їх знімають для газети «Іллічівець». У них яскраві майки та поясні сумки з пляшками для води. Вони випромінюють ентузіазм обраних та проводжають мене цікавим поглядом. А я біжу собі вздовж залізниці та знаю, що скоро упруся в глухий кут, де завершаться мої два з половиною кілометри, і побіжу назад. П’ять кілометрів міста — більше мені не треба. Мої п’ять кілометрів міста.
Закарлюки мого маршруту з додатка для бігу пролягають капілярною сіткою під маріупольським асфальтом. Можливо, хтось зараз крокує нею, або навіть біжить. Їх варто було б записати на CD-R спогадів. Аби жоден не можна було перезаписати поверху.