замість епіграфа

коли мені було чотири, на моєму лобі постійно були блискітки, хоча моя мама ніколи не купувала мені косметики. це були частки металевого пилу з повітря, які осідали на моєму обличчі. таке було лише у мене — і більше ні в кого з нашої родини. я відчувала себе особливою. коли я зараз про це розповідаю, мені співчувають. 

завод і місто \\ місто-завод \\ вступ 

Маріуполь насправді можна було назвати містом-парадоксом із багатьох причин. Особисто для мене одна з них — це те, що Маріуполь одночасно увійшов до списку найкомфортніших міст й очолював український рейтинг міст із найзабрудненішим повітрям. 

Раніше (до 2022 року) мене часто запитували, чи справді повітря в місті якесь особливе на смак, чи дивно мені бачити прозоре повітря і чи правда, що маріуполь_ки викашлюють чорний пил, коли приїжджають у Карпати або Крим. Навіть після 2014 року асоціація з пилом, заводами та морем перемагала всі інші. А історії про рожеве нічне небо, сірий або чорний сніг — не дивували лише людей із Кривого Рогу.

У Маріуполі працювали 56 промислових підприємств різної форми власності та галузей, проте переважала саме чорна металургія. Найбільші з них були: ВАТ «Азовсталь», частиною якого був коксохімічний завод «Маркохім» (закритий у 2005 році), ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча», концерн «Азовмаш», до якого також увійшло декілька підприємств із виготовлення цистерн-вагонів, портових кранів та іншого обладнання. Наприкінці 2005 року лише на «Ілліча» працювало близько 95 000 людей (за умов, коли населення міста становило близько 481 000 мешкан_ок). Але всі металургійні виробництва зливалися у єдиний образ заводу — зрештою, вони й стали частинами одного холдингу «Метінвест» із кінцевим бенефіціаром Рінатом Ахметовим. 

І завод був всюди. Не тільки географічно, бо, наприклад, «Азовсталь» було видно з центру міста чи набережної, а окремий район міста називали «Ілліча» — на честь одного з промислових гігантів; не тільки екологічно, через передбачувані наслідки для повітря, моря та річки у місті; але й інфраструктурно: будинки культури, стадіони, дитячі оздоровчі табори, пансіонати, мережа аптек, торгівельна марка молочних продуктів — на базі всього цього заводи створили чимало афільованих компаній, не пов’язаних із металургією. Проте на цьому галузі впливу менеджменту та власників заводів не вичерпувалися. З роками присутність представни_ць компанії «Метінвест» у міській раді та виконкомі дедалі збільшувалася.

У 2015 році мером Маріуполя став Вадим Бойченко, який до політичної кар’єри працював заступником директора металургійного комбінату імені Ілліча. Люди з його партії також працювали у компанії або менеджменті підприємства холдингу — перед тим як розпочати кар’єру в місцевому самоврядуванні: з-поміж 54 депутат_ок міської ради 19 були співробітни_цями «Метінвесту». Попри заяви мера про свою неупередженість та відокремленість, зв’язок та лобіювання інтересів холдингу були очевидні для громадськості. 

Інтереси компанії просували й через локальні медіа. 80 % новинних ресурсів міста були пов’язані з «Метінвестом»: телеканал «Маріупольське телебачення» та сайт Mrpl.city належали медіахолдингу Ахметова. Останній володів також 80 % акцій газети «Приазовський робочий», кошти на яку з 2019 року надходили саме з міського бюджету. Пізніше умовно незалежний телеканал «ТВ-7» став муніципальним та фінансувався за кошти бюджету міста, у такий спосіб ставши підконтрольним інтересам Ахметова. 

Маріуполь став мономістом не тільки з економічного погляду — його бюджет наповнювався на 70 % від доходів металургії — але й у політичному сенсі, адже місто контролювали представни_ці інтересів Ріната Ахметова. В такому мікрокліматі й розвивався маріупольський екологічний активізм. 

Розмови про індустріальні вихлопи були навколо мене завжди. З дитинства я чула про те, що заводи травлять нас, про старі фільтри, які вмикали лише тоді, коли приїжджала перевірка. Вже зараз, пригадуючи такі балачки, я розумію, що ця інформація тоді здавалася фундаментальним знанням, до якого не виникало запитань. Усе завжди було дуже погано. Чи могло бути інакше? В іншій реальності — так, бо в нашій — мені здавалось, що всі навколо просто нескінченно жалілися на викиди, фільтри, що не працюють, на керівництво заводів за їх жадібність. Водночас піддаючи сумніву саму ідею, що заводи можна закрити, й пишаючись тим, наскільки витривалі та сильні наші люди, які працюють на таких складних та небезпечних виробництвах. Хоч хтось намагався щось робити, щоб покращити ситуацію? Тоді як підлітка це мене мало цікаво. Тоді у вісімнадцятирічної мене не виникало думки, що я можу якось вплинути на ситуацію.

Приблизно в такому ж віці мій друг думав так само, хоч це вже був давно не 2014-й… На початку січня 2020 року Сергій Моржов вийшов на соло-акцію біля Драмтеатру, найцентральнішого місця для зустрічей. Він тримав власноруч зроблений плакат із написом: «Чи заводи важливіші за зиму?». Не те щоб він мав відповідь на це запитання: «Я нихрена не знаю. Чувак, я вчуся на перекладача, чому я маю на це відповідати? Але я і є ця молодь, якій це болить, яка розуміє: якщо ви зараз взагалі не одумаєтесь, що ви робите, то завтра нам буде тупо ніде жити. Або ми всі помремо в сорок років від раку»¹ З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (травень 2024). Однак цього бунту було достатньо.

У Сергія було те, чого бракувало мені в його віці — бажання протесту та усвідомлення, що я можу це зробити, бо хочу і маю право. Хлопець виходив кожен тиждень. Стояв біля театру. Спочатку сам, потім до нього почали приєднуватися знайомі та незнайом_ки, друзі друзів та просто перехожі: «Люди приходили та казали, що “от, ви правильне діло робите”. Хтось міг чайком пригостити. Хтось міг постояти. Покричати з нами якісь гасла»²З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (травень 2024).

З часом активіст з Ecoriot — так Сергій назвав свою ініціативу — перемістився до підземного переходу, а фокус гепенінгів (так сам Сергій називає свої акції) змістився з екологічного на просте «не злетіти з розуму»³З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (травень 2024). під час локдауну і нескінченного кінця світу: «Була дуже класна движуха. Збиралися, денсили, типу, пили якийсь пуерчик. І мріяли про те, що, коротше, через рочок це буде таким вуличним фестивалем, який йтиме цілий тиждень, скажімо. Там щось дуже по-хіпарськи…». 

Натхненний Pussy Riot, Мариною Абрамович, Fridays for Future, Сергій мріяв зробити щось провокаційне й вандальне. Хоча нічого такого, що б порушувало громадський порядок, не сталося, Сергій артикулював доступний спонтанний простір висловлювання, який насправді є завжди й всюди, про який ми думаємо кожен день: «Це була ще одна тема для людей щось обговорити, поставити собі якісь запитання, почути питання на вулиці, підійти до якогось дредастого, незрозумілого підлітка й послухати, що він скаже. Послати його нахуй або подумати про це завтра і змінити свою точку зору»⁴З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (травень 2024).

Попри те, що Ecoriot не збирав тисячні мітинги, на мою думку, «двіжуха»⁵З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (травень 2024). займалася важливими речами — мріючи. Я думаю, що мати навичку мріяти та уявляти (хоча й утопічне) майбутнє — це один із перших кроків, які можуть допомогти вийти з ментальної рамки безнадійності й неможливості жити інакше. 

Я не знаю, наскільки це відірвана від реальності думка, але без ідеологічної частини важко залишатися в громадській діяльності та продовжувати намагатися на щось вплинути. Під ідеологією я маю на увазі ті цінності, які люди обирали для себе, на які політичні погляди орієнтувалися, будуючи свої цілі. І в нашому прикладі, на мій погляд, вони були протилежні у різних активіст_ок й, на жаль, через цей конфлікт не сприяли співпраці.

У 2012 році мітинг-протест «Стоп, смог!» на площі Миру (тоді ще площа Леніна) дав поштовх для створення громадської ініціативи «Разом», яка до 2022 року займалася постійним моніторингом викидів та слідкувала за виконанням обіцянок щодо модернізації підприємств. Цей мітинг став важливою подією в історії Маріуполя, бо досі вважається одним із наймасштабніших протестів у місті. За словами одного з організаторів, Максима Бородіна, він зібрав близько 10–15 тисяч мешкан_ок міста, а також 13 тисяч підписів під спільними вимогами до керівництва заводу та міської влади.

З-поміж причин, які вивели людей на вулицю, були критичні показники забруднення повітря та збільшення захворювань дихальних шляхів: «Іноді без респіратора було неможливо вийти на вулицю ввечері. А вдома, навіть із закритими вікнами, смерділо з коксохіма»⁶З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (липень 2024). 

«Збіглися фактори: тепла зима і тумани, відсутність вітру. І плюс на Азовсталі почалися проблеми», — пояснює Максим⁷З мого інтерв’ю з Сергієм Моржовим (липень 2024). За його словами, заводи постійно нарощували виробництво, тоді як обладнання невпинно старішало через відсутність адекватних модернізацій: «Стало зрозуміло, що є проблеми величезні з коксовими батареями й на аглофабриці на “Азовсталі”. Ці коксові батареї перепрацювали свій строк, їх просто потрібно було зупиняти й тушити, все. Вони не модернізуються. А аглофабрику можливо було модернізувати, але вона маленька, і тому вони [“Метінвест”] не хотіли в неї вкидати гроші, хоча в них була в шість разів більша на заводі Ілліча. Але там теж потрібна була модернізація». 

Акція «Стоп, смог!» стала прикладом того, як суспільний гнів та втома може об’єднувати людей. Заради спільної мети — сформувати розуміння, що маріуполь_ки не зупиняться, а компанія може мати великі іміджеві втрати в очах іноземних партнерів. «Програш» у цій битві не розглядався як варіант: «Нас почують, бо якщо не почують, то революція почнеться з Маріуполя», — розповіла Анастасія Богданович, одна з організатор_ок, журналістці «Радіо Свобода» під час акції. А мера міста Юрія Хотлубея закидали сніжками під час його промови на сцені.

Сам протест був ініційований самоорганізованою спілкою активіст_ок та ініціатив, зокрема незалежною екологинею Анастасією Богданович, головою ММГО «Громадянське об’єднання “СОВІСТЬ”» Елеонорою Гайворонською, координатором ініціативної групи «Дайте кисню!» Бородіном Максимом та іншими представни_цями неполітичних громадських організацій міста. Організатор_ки також спиралися на допомогу містян_ок у розповсюдженні інформації про акції всіма можливими засобами: тоді, наприклад, друкувалися листівки з інформацією, які можна було залишати на роботі, своєму районі та, зокрема, на дитячих майданчиках та у поліклініках, ракових і пульмонологічних відділеннях лікарень. На онлайн-сторінці події — у тоді ще не такому популярному серед маріуполь_ок фейсбуці — можна було побачити багато фотографій смогу та промислових викидів, постів про стан повітря та коментарів, як-от: «Я не в місті, але думками я з вами!». 

Вимогами протестувальни_ць були:

– суттєве збільшення штрафів і санкцій за забруднення довкілля;

– модернізація або повне закриття азовстальської аглофабрики з переведенням виробництва на завод Ілліча, з його подальшою модернізацією; 

– зупинка двох коксових батарей, які не працювали;

– гарантія збереження робочих місць для робітни_ць аглофабрики;

– встановлення та модернізація очисних споруд (фільтрів);

– відставка обласного керівництва та маріупольського міського голови Юрія Хотлубея.

За декілька днів до акції на «Азовсталі» розсипалась одна з коксових батарей. На щастя, ніхто з працівни_ць не постражда_ла. Ця аварія допомогла дотиснути керівництво «Метінвесту» до прийняття важливої частини вимог протесту. Аглофабрику на «Азовсталі» було закрито, працівни_ць не звільнили, виробництво перенесли на завод ім. Ілліча — і розпочали модернізацію.

Далі, з 2012 до 2014 року, Максим Бородін разом з іншими активіст_ками продовжували стежити за процесом модернізації, відвідуючи круглі столи з представни_цями холдингу та міської влади, складаючи численні запити, а у 2014-му було створено громадську організацію «Ініціативна група “Разом”». Вони також реалізували проєкт з незалежного онлайн-моніторингу за викидами (завдяки суспільному збору коштів), публічно звітували про результати моніторингу, поширювали інформацію про забруднення в Маріуполі, публікуючи відео на фейсбуці. Ініціатива займалася також питаннями антикорупції та доступу до інформації, зокрема й земельними питаннями. Серед засновни_ць та керівництва ініціативи були: Оксана Будзинська, Афіна Хаджинова, Олена Золотарьова, Петро Андрющенко та інші.

Пізніше частина цієї команди стане депутат(к)ами міської ради від партії «Сила людей», а саме: Максим Бородін, Олег Харченко, Роман Амелякин. За словами Максима, депутатство для них було лише додатковим інструментом для їхнього активізму, отримання інформації та впливу на міську владу.

«Всі наступні роки воно було в тому ж ключі нормальної дискусії, дискусії з тиском. Тобто ми завжди пропонуємо нормальні варіанти. Якщо нас чують — ОК, якщо не чують — тоді тиск громадськості. І так от воно, в принципі, працювало», — розповідає активіст про роботу ініціативи⁸З мого інтерв’ю з Максимом Бородіним (липень 2024). Основними принципами, на які спиралися Бородін та «Разом», були конкретика та системність, висування конкретних реалістичних вимог, які реально втілити. Під час розмови Максим не раз згадував про тих, хто, як він казав, «хотіли робити двіж» з абстрактними вимогами та швидким результатом, тож швидко «перегорали». В цих словах я відчула втому й відголосся непорозумінь між активістськими ініціативами в місті.

У моїй уяві противагу дуже ліберальній та дуже формальній організації «Разом» утворювала низова неформальна ініціатива, яка фактично була онлайн-спільнотою на фейсбуці під назвою «За экологически чистый Мариуполь». Пізніше розмова з однією з адміністраторок групи та учасницею ініціативи, Оленою Захарченко, це підтвердила. «Вони [«Разом»] ж такі ліберальні й вони більше про домовленості, якусь співпрацю. А у нас була позиція, що не може бути домовленостей ані з мером, ані з владою, ані взагалі — з негідниками. Ми такі, більш радикальні були»⁹З мого інтерв’ю з Оленою Захарченко (червень 2024).

Сторінка «За экологически чистый Мариуполь» була створена у 2018 році — як і група людей, яка поширювали свої ідеї офлайн. В описі зазначено, що група, яка нараховує понад 10 тисяч учасни_ць, слугує «для об’єднання і координації дій усіх активних жителів Маріуполя, яким не байдуже майбутнє цього міста, що страждає від екологічного геноциду “Метінвесту”». 

З-поміж активних учасни_ць ініціативної групи були: Олена Захарченко та її чоловік Макар Антипов, викладач музики та активіст Олексій Леонтьєв, а також Антон Ясін і Валерій Авір’янов, доля яких і досі залишається невідомою. Олена розповідала: «До нас доєднувалися люди з різних спільнот. Так ще була така «Платформа “Дій”». Там була Ванда Вєровська, Ірина Чітно. Всі, хто хотів, міг написати комусь з нас. З усіма охочими ми підтримували контакт. Були робітни_ці, які знімали те, що відбувається всередині, і вони потім казали, що, мовляв, так, є тиск, є погрози з боку їхнього керівництва, що це може закінчитись звільненнями».

Окрім ведення онлайн-сторінки, де підписни_ці збирали новини та фото про забруднення міста й накопичення шкідливих відходів на березі Азовського моря, діяльність ініціативи розгорталася довкола двох основних напрямків: соціальний тиск і робота з соціальною свідомістю. 
Десь раз на тиждень, яскраво одягнені та в медичних масках — Олена зі своєю подругою виходили на вулицю та розклеювали плакати на зупинках, дошках для реклами, роздавали листівки, над змістом яких Олена працювала зі своїм чоловіком Макаром. Здебільшого це були інформаційні листки, які розповідали про чинні закони України, що відстоюють екологію, про телефонні «гарячі лінії», які фіксують якісь екологічні порушення, а також дані про те, що саме містять викиди з заводу. З іншого боку, вони були наповнені й ідеологічно, пояснюючи, наприклад, що таке демократія.

Завдяки таким вилазкам, подруги багато розмовляли та знайомилися з різними містян_ками, дізнавалися історії про здоров’я, яке погіршилось у них через викиди, а хтось розповідав про родичів, які травмувалися або загинули на своїх підприємствах. Проте були й робітни_ці, налаштовані агресивно, які вважали, що активіст_ки хочуть закрити заводи та залишити їх без роботи. «Ми говорили з ними. І пояснювали, що ми ж за модернізацію. Що, власне, у вас же також там нещасні випадки відбуваються, ви також там у жахливих умовах працюєте, дихаєте цим всім. Це можна зробити краще, це можна зробити якісніше — в сенсі якості робочого місця і вашого життя. І деякі погоджувались. Переходили на нашу сторону — хоча б емоційно, хоча б у моменті. Але це, я вважаю, вже якась така крапля до перемоги над такою системою несправедливості. Таким чином ми спілкувалися з людьми», — згадує Олена.

Другим напрямком активіст_ки обрали тиск на саму олігархічну систему, безпосередньо на Ріната Ахметова та його больову точку — репутацію. Логіка була така: організовувати великі протести, які привертають увагу до проблеми в медіа і які можуть завдати удару репутації компанії серед партнерів, зокрема й міжнародних, і сприяти падінню її акцій. «Ми хотіли якось… ну, таким акціонізмом займатися, для того щоб Рінат Ахметов під тиском соціальним ззовні прийшов би до висновку, що йому дешевше щось все ж таки робити, якось адаптуватися під ці нові вимоги суспільства», — пояснює активістка.

Одну зі своїх акцій ініціативна група провела під назвою «Ахметов — убийца», іншу — зробили над День міста, до якого дуже готувався мер міста, розпочавши багато ремонтних робіт по всьому місту. Акція відбулася на центральній площі, біля Драматичного театру, поруч із місцем, де все ще клали нову плитку. Тоді на протест вийшло від 4 до 6 тисяч маріуполь_ок, що збурило великий резонанс в інформаційному просторі Маріуполя. Вочевидь, вона й справді змусила міську владу перейматися за свою репутацію. На новинному сайті mrpl.city, що належав «Метінвесту», про мітинг опублікували чотири новини. Акцію називали «нечейной», намагаючись маніпулювати її правомірністю; також писали, що це політичний піар депутат_ок з партії «Сили людей», занижували кількість учасни_ць, посилаючись на дані поліції.

З емоційними гаслами на плакатах та у вимогах, люди на мітингах часто з’являлися у протигазах та захисних костюмах, зі сталевими бочками, у які барабанили, та факелами з рожевим димом, що символізував смог: «Те, що ми писали на плакатах, ми більше сприймали як таке собі революційне мистецтво. Звісно, що будь-які гасла є емоційними. Їхня задача — донести якусь таку морально-етичну ідею. Тому вони такі»¹⁰З мого інтерв’ю з Оленою Захарченко (червень 2024). 

Активіст_ки стикалися з «бот-атаками» у коментарях, поширенням чуток про, мовляв, їхні політичні амбіції та відпрацювання чиїхось грошей. Повірити в те, що група може існувати на власному ентузіазмі, вкладаючи в це лише свої сили та ресурси, не могли й деякі депутат_ки міської ради. До прикладу, на одній із сесій ради Олексія Леонтьєва запитали, скільки їхня ініціатива отримує грошей за свою діяльність. Сам депутат назвав суму в 6 мільйонів гривень. «І ми подумали тоді, що враховуючи, що насправді це був “нуль”, то ми дуже непогано спрацювали», — прокоментувала Олена¹¹З мого інтерв’ю з Оленою Захарченко (червень 2024). Врешті, вона оптимістично оцінювала можливий розвиток ініціативи, якби не сталося повномасштабне вторгнення Росії: «Ми спостерігали, що до нас постійно хтось доєднується. І можна було б і далі працювати, можливо, над покращенням комунікацій між нами». 

Екологічний рух в Маріуполі не зводився до однієї лише протестної компоненти проти заводів-забрудників. Менш помітною (на мій погляд), але не менш впливовою у місті була діяльність екоактивіст_ок з ініціативної групи Mariupol Zero Waste (у перекладі «Маріуполь Нуль Відходів»; раніше — «Маріуполь сортує»).

За смогом «Азовсталі» та загальною байдужістю чи \ та необізнаністю щодо шкоди відходів для довкілля й нашого життя, важливість сортування губилася, що додавало ще більше складнощів і роботи для активіст_ок.

У 2022 році в Маріуполі були два великих полігони-сміттєзвалища, з яких працював лише один. Звалище на вулиці Краснофлотській, яке займало 17,5 гектара, було давно закрите. Єдине діюче звалище займало 6,2 гектара та (за різними розрахунками) мало заповнитися у 2024–2025 роках. У 2021 році кожен день на полігон привозили 450 тонн відходів та звалювали їх в одну велику купу. Сортувальних ліній в Маріуполі не було, як і заводу для перероблення твердих побутових відходів. На сміттєзвалищі групи бездомних власноруч перебирали сміття, яке самостійно здавали в «прийомку».

Чутки про побудову нового переробного заводу ходили ще коли мером був Хотлубей, проте у 2018-му вже інший мер, Вадим Бойченко, наголошував, що грошей нема, інвестицій теж. А втім, новини, що до 2023 року у планах є як сміттєспалювальний, так і сміттєпереробний заводи, а також лінії сортування на новому полігоні — періодично з’являлися в інформаційному полі, стратегіях міста та у заявах про важливість екосвідомого підходу. 2023 рік наближався, а якісь зміни — ні. Як і місцева влада не намагалася адаптуватися до реальності з відсутністю сортування твердих побутових відходів (далі — ТПВ) тут і зараз, відкинувши надії на прихід месії у вигляді новоствореного сміттєпереробного заводу. 

І поки екологічні цінності безпідставно вносилися у стратегії розвитку міста, активіст_ки з Mariupol Zero Waste виконували ту роботу, яку обіцяла робити влада, як-от: інформувати містян_ок про важливість сортування, створювати перші можливості для цього, потрохи розбудовувати з цією метою інфраструктуру, залучаючи підприєм_иць з Маріуполя та інших частин України. Проте мета ініціативи не обмежувалась організацією сортування відходів у Маріуполі: у 2019-му році, окрім проблем довкола відходів, цей рух займався й іншими екологічними питаннями. 

Активний кластер ініціативи сформували 6 маріупольок: Валентина Абалмасова, Анна Чебан, Ольга Павленко, Ірина Невальова, Марина Артемова та Наталія Гаєцька. Працювали згідно з принципом «хто ініціює, той здебільшого і буде цим займатися» — з допомогою інших, що мають час та змогу. У межах руху голова організації «Екогурт», Анна Чебан, відкрила підприємство з перероблення термозбіжної пакувальної плівки на гранули — для нових виробів із плівки, наприклад для садових теплиць. «Ми постійно приїздили, ми постійно відвідували заготівельну базу на Флотській. І це якраз було місце, де можна було на практиці подивитися, як відбувається переробка: що, в принципі, приймають, що не приймають, чому не приймають», — згадує Наталія¹²З мого інтерв’ю з Наталією Гаєцькою (серпень 2024).

Інша членкиня ініціативи, Валентина Абалмасова, з допомогою товаришок займалася тим, що на думку голови департаменту екології можна було назвати «профанацією», а саме: впровадила сортування твердих побутових відходів спочатку у власному ОСББ, а потім й у майже ста об’єднаннях у місті. В межах проєкту «Забиваємо баки» будинки забезпечували мінісортувальними станціями, а мешкан_ок навчали користуватися ними. Після цього переробники приїздили й забирали відсортовані відходи за невеликі гроші. 

«Організовано було так, щоб це не просто були надані якісь там контейнери, але проведена робота з людьми, щоб вони знали, як це працює, щоб вони не кинули це і щоб у них дійсно все забирали за гроші. На жаль, це були дуже маленькі гроші, тому що Маріуполь знаходиться в самому кінці… і, скажімо так, це був найвіддаленіший пункт, до якого доїздили заготівельники. І тому ціна була найнижча в Україні», — пояснює Наталя¹³З мого інтерв’ю з Наталією Гаєцькою (серпень 2024).

Окрім співпраці з ОСББ, ініціатива створила рубрику «Куди здавати?» на сторінках своїх соціальних мереж, де можна було знайти мапу сортувальних пунктів-прийомок для власних чистих відсортованих твердих відходів. «Ми збирали інформацію про всі так звані “гаражні прийомки”. Нехай вони не красиві, нехай це не великі цікаві сортувальні станції, як у Києві чи Харкові. Однак вони приймали сировину, вона гарантовано йшла на переробку. Ми підтримували, стимулювали й мотивували наших маріуполь_ок до того, щоб вони займалися роздільним збором, щоб вони не думали, що воно десь піде в смітник».

Було вигадано вихід й щодо того, що робити з сировиною, яку не можна було здати в Маріуполі: активіст_ки знайшли сортувальників та переробників в інших містах та організовували гуртові відправлення зібраних матеріалів туди. Це були тетрапаки та «шуршики» (пакетики з-під круп, макаронів, чіпсів і так далі). Такий матеріал не підлягає переробленню, але в Харкові придумали, що ними можна набивати пуфики, попередньо нарізавши на смужки.

«Ми організували три приймальні пункти в наших партнерів. Один — магазин корисної їжі на Лівому березі, другий — це “Вежа”. І третій (а насправді це був перший наш партнер) — друкарня КрабоФФ». 

Проєкти ініціативної групи створювались на волонтерській основі; іноді для реалізації ідей вдавалось здобувати грантову підтримку. Декілька з проєктів отримали підтримку в межах місцевого голосування та перемогли в конкурсі «Бюджету участі». У такий спосіб на маріупольському пляжі з’явилися п’ять велетенських контейнерів-риб для збору вторсировини, яку потім відправляли на перероблення. Розробка отримала назву Re_mo_re.

Останнім проєктом на початок 2022 року, який встиг отримати фінансування з міського бюджету, була стаціонарна станція збору небезпечних відходів — ртутьвмісних градусників та різних батарейок й акумуляторів. 

«В Україні не було і нема переробки небезпечних відходів. Але є організації, які їх збирають та гарантовано відправляють за кордон: “Батарейки Здавайтесь” разом з “Екологічними інвестиціями”. Ці організації варті довіри», — розповіла Наталія: «І вже були закуплені контейнери спеціальні, металеві. Було домовлено, в які місця вони будуть встановлені, щоб ці місця були під захистом, контролем, щоб ніхто не міг розбити, підпалити — ви знаєте, всяке буває… Ось буквально в нас на початок реалізації почалося повномасштабне вторгнення, тому все це залишилося в Маріуполі»¹⁴З мого інтерв’ю з Наталією Гаєцькою (серпень 2024). 

Mariupol Zero Waste багато часу приділяли й просвітницькій діяльності: проводили лекції, воркшопи, ігри про сортування в закладах освіти, «аудити», консультуючи маріупольські бізнеси, як стати більш «зеленими»; започаткували екофестиваль GreenFest. 

На моє запитання щодо співпраці чи протистоянь із місцевою владою, Наталія відповіла, що вони намагались не конфліктувати, спілкуватися, ходити на зустрічі та просити про допомогу. Місто «підхоплювало» ініціативи Mariupol Zero Waste: «У місті у нас нічого не збиралось; якщо прямо казати, абсолютно нічого не збиралось, нічого не організовувалось… Те, що підхоплювала потім влада — наприклад зробили в школах сортувальні баки — це було дуже великим досягненням». 

«Метінвест» також надавали фінансову підтримку екопроєктам, проте перетягували фокус на себе, за словами Наталії¹⁵З мого інтерв’ю з Наталією Гаєцькою (серпень 2024): «Фестиваль [Green Fest] якраз було теж підтримано містом, але на ньому як головних себе позиціонували представники “Метінвесту”; у них же теж зелені ініціативи були й так далі… Але здебільшого це була наша робота».

Використані матеріали:

1. Метінвест медіа. Історія Азовсталі 
2. Метінвест медіа. ПРАТ “МКК ім. Ілліча”
3. Сайт города Мариуполя. От кого и чего зависят депутаты Мариупольского городского совета. 26 жовтня, 2019.
4. Ірина Горбасьова. Если остановится завод, Мариуполь станет курортным городом и будет зарабатывать больше – Бородин. Радіо Свобода. 13 листопада, 2017.
5. Олена Поволяєва. 10 тисяч маріупольців вийшли протестувати проти смогу та викидів (ВІДЕО). Радіо Свобода. 5 листопада, 2012.