Український Маріуполь помітно змінювався з 2015 року. Лєна1Імена були здебільшого змінені з метою захисту конфіденційності згаданих у статті людей., представниця організації «Маріуполь. Велика культурна столиця», відповідальної за брендинг та промоцію міста, розповіла мені, чому: «Декому може здаватись, що ми тут, на Сході, не українці, та ми хочемо показати, що нас всіх, навпаки, багато чого об’єднує». За шість років Маріуполь перетворився у щось на кшталт флагмана українства з брендинговою кампанією, якій могли б позаздрити гості з інших куточків країни. Однак на момент нашої розмови в невеличкому офісі перебудова Маріуполя з промислового портового центру на Азовському морі на місто, що прагне стати східноукраїнським культурним та фестивальним осередком, була ще далекою від свого завершення. «Зараз тут, у нас, на жаль, ніде купити вишиванку високої якості, а нас багато про це запитують», — сказала мені Лєна.
Разом із тим, попри відсутність в продажу доступного асортименту національних костюмів, Маріуполь не приховував своєї української ідентичності. Аліна, членкиня місцевого осередку Української академії лідерства (УАЛ), що працює над створенням «спільноти відповідальних лідерів для впровадження якісних змін в країні» (Українська академія лідерства, 2022), розповіла мені про захват людей від брендингової стратегії Маріуполя, який вона спостерігала під час поїздок до інших куточків України.
«Ми можемо завітати до різних місць України й сказати: “Привіт, ми з Маріуполя, і ось наш мерч”», — раділа вона. Худі УАЛ на Аліні — зі слоганом «I am Ukraine. I Love Freedom» великими літерами — чітко засвідчувало її проукраїнські погляди. Проте так було не завжди, і вона визнала, що зараз відчуває себе українкою набагато більше, аніж сім або вісім років тому. Водночас методи, якими Маріуполь намагався продемонструвати свою українську ідентичність, були Аліні не зовсім близькі: «Для мене прапори на кожному стовпі та фонтан, що грає національний гімн, — це занадто, — зазначила вона, коли ми балакали в кафе “Why Not”: — Але українцям важливо мати ці речі, наприклад, на День Незалежності».
Правду кажучи, щоб змінити глибоко вкорінені уявлення про Маріуполь та його мешкан_ок в українському суспільстві, одного шару фарби чи співочого інтерактивного фонтану на центральній площі буде замало. «О, це не дуже привабливе місце, — з типовою відвертістю написала моя подруга з Києва, коли я розповів, де знаходжуся: — Але я можу помилятися», — одразу ж ухилилась вона. Гуляючи проспектом Миру, головною артерією міста, я переконуюся: щодо Маріуполя вона справді помиляється. Безперечно, на мою думку впливають розмови з місцевими, як-от з Юлею, власницею магазину солодощів, яка, зачувши акцент моєї російської, запитує, звідки я. «З Англії», — відповідаю, стягуючи маску так, ніби це може допомогти їй повірити мені. «А, так, тепер бачу, — каже вона: — Насправді, ви схожі на цього актора, Евана Макгрегора. Він якось сюди приїжджав на своєму мотоциклі». Лестощі Юлі допомагають їй продати товар, і я виходжу з магазину з двома пакетами шоколадних цукерок — за її словами, улюбленими з дитинства.
Маріуполь, безперечно, не Львів (ця романтизована «духовна столиця» України розташована за 1232 кілометри на захід — із її ресторанною культурою, армією вуличних музикант_ок та вродженим відчуттям української ідентичності). Однак кав’ярні та бари європейського зразка у щойно відреставрованому центрі швидко здобули статус наймодніших місць для відвідування. Провідними серед них були філіали всеукраїнських мереж «Львівські круасани» та «П’яна вишня». У першій ви можете почати свій ранок із круасана в галицькому стилі, а завершити вечір — у другій, келихом запатентованої вишневої наливки, яка, за словами компанії, є «невід’ємною частиною старого Львова» («П’яна вишня», 2022). Заклади «П’яна вишня» та «Львівські круасани» цілковито втілили власну версію уявної «українськості», значно розширюючи межі ситуації у сфері обслуговування, де останніми роками йшлося переважно про впровадження ухваленого на державному рівні мовного закону (Sorokin, 2021). Це дозволило створити метафоричний куточок Львова тут, на Сході, і, звісно, охочих насолодитися цим досвідом у Маріуполі не бракувало.
Я запитав у Лєни з «Великої культурної столиці», чи могла б вона уявити щось подібне до «П’яної вишні», але з Маріуполя, що могло б стати популярним на Заході України. Врешті, зі слів працівниці міського музею, «Маріупольський торт» смакує, як казка. «Так, він дещо нагадує Київський торт, тільки із додаванням волоських горіхів», — пояснила Лєна, повертаючи мене на землю. «На цей час бізнесу, що був би готовий продавати щось подібне, на ринку немає, але ми працюємо над тим, щоб знайти унікальний продукт, який можна було б ототожнювати з Маріуполем». Коли я поставив те ж запитання Аліні кілька днів потому, вона просто розсміялась.
Проте в бажанні деяких маріуполь_чанок уявити себе в далекому Львові — хоч би й на мить, поки смакуєш круасаном чи келишком вишневого лікеру, — криється серйозніший вимір. «Люди там такі спокійні, — каже Аліна. — Дехто не знає, що війна [в оригіналі — “конфлікт” (Прим. пер.)] тут продовжується, тоді як ми — іноді все ще її чуємо. У них немає цих турбот та стресів. Тут люди п’ють більше, ніж у Львові, через власні проблеми. Там, можливо, люди п’ють тому, що це — частина їхньої культури». Вочевидь, ані жодна кількість декоративної жовто-блакитної фарби, ані привабливо запаковані куточки безтурботного Львова, не змогли повністю приховати шрамів з недавнього минулого Маріуполя та його страхів щодо майбутнього.
Можливо, було ще зарано описувати вулиці міста як «музей просто неба», подібно до того, що Каплер (Kappler, 2017:36) побачив у повоєнних Сараєво та Мостарі, та все ж потенційні експонати були розсіяні повсюдно — війна рідко виходила тут з поля зору чи зникала з думок. Коли Аня, гід культурного центру «Вежа», вперше звернула мою увагу до слова «Убежище», поспіхом вишкрябане на зовнішніх стінах багатоповерхівок радянських часів, то після цього я вже більше не міг не помічати цих написів по всьому місту. Мені пояснили, що написи вказують на місця, де люди можуть сховатися від ворожих атак, і що вони почали з’являтися в Маріуполі під час найгарячішого періоду боїв у 2014–2015 роках. Траєкторії намальованих від руки стрілочок зміїлися вздовж фасадів багатоквартирних будинків, скеровуючи людей до підвальних приміщення, де можна сховатися.
«Ах, “убежище” — це з війни залишилось», — знизавши плечима, сказав мені чоловік, коли запитав, що я фотографую на стіні у провулку навпроти парку, декілька днів потому. Їхня вдавана нормальність приховувала будь-які «довгострокові фізичні та емоційні наслідки, що залишаються навіть у часи (відносного) миру» (Markowitz, 2018:162). Однак мурал улюбленого вуличного художника Ані, Гамлета Зіньківського, з написом «От себя не спрятаться даже в убежище», наводив на думку, що тут приховано набагато більше, ніж може здатися на перший погляд.
Та й не всі воєнні шрами Маріуполя були однаково добре приховані. На Грецькій площі — за декілька метрів від місця, де ексцентричний вуличний перформер, що його любовно прозвали Дідом Вовою, вбраний у будь-який з його яскравих костюмів, розважав натовп перехожих унікальним експресивним танком, — стояв 25-тонний бетонний пам’ятник окупації. Тетраподи зустрічаються в приморських містах по всьому світу і зазвичай використовуються для захисту морського узбережжя, розсіюючи силу хвиль. Але коли сепаратисти за російської підтримки намагалися захопити Маріуполь, чимало з цих захисників узбережжя Азовського моря перемістилися на стратегічні позиції в місті та навколо нього, щоб не пропустити ворожі танки (Горбасьова, 2019). Занадто громіздкі, щоб повернутися назад, до моря, та з незникаючим тлом війни, що точиться всього-на-всього за 20 кілометрів, тетраподи Маріуполя залишились боронити місцеві парки та площі, навіть шість років потому, після відходу з міста окупаційних сил.
Водночас процес, внаслідок якого ці непорушні захисники стали символами рішучого опору міста, почався значно раніше, а саме з художнього проєкту Марини Черепченко 2013 року. «Наша художниця, — як про неї розповідала одна з моїх колег в Маріупольському державному університеті, — створила ініціативу, у межах якої художників та дизайнерів з усієї України запросили розфарбувати тетраподи попередньо затвердженими та здебільшого патріотичними візерунками» (Горбасьова, 2019). Після того як я сконтактувався з Мариною у фейсбуці, вона, попри погане самопочуття, наполягла на тому, щоб персонально привезти мені в МДУ набір саморобних тетраподів. Я сказав їй, що планую повісити деякі з них на свою різдвяну ялинку в Естонії, що згодом, звісно, і зробив. Вона вважала це чудовою ідеєю і, не зважаючи на мої запевнення в тому, що це зовсім не обов’язково, пропрацювала всю ніч, аби виготовити їх вчасно.
Складно осягнути справжнє значення маріупольських тетраподів для місцевих дискурсів, чи то відчуття ідентичності. Для когось вони були просто симпатичними об’єктами, що зринали, майже на рівні підсвідомості, у щоденних прогулянках містом або повсякденних справах. Цікаво, чи помічали чоловіки похилого віку, повністю захоплені грою в шахи на лавках у парку, той тетрапод, що стояв між ними та Донецьким обласним драматичним театром? Співробітни_ці місцевого художнього музею, вочевидь, пишалися великою копією, розмальованою золотим, що виставлялася в них, тож запросили мене сфотографувати її: «Тільки так, щоб ми не потрапили до кадру», — зазначили вони. Ще була Анастасія, студентка університету, яка під час моєї пари сказала, що тетраподи «були для них чимось набагато більшим, ніж просто мистецтвом».
Можливо, тут можна провести певні паралелі із так званими «трояндами Сараєва» — мереживом кульових отворів та слідів артилерійських атак на вулицях боснійської столиці, що залишилися після югославських воєн ранніх 1990-х. Оздоблені мешкан_ками, пробоїни є символом пам’яті про час, коли місто знаходилось в облозі, та не передбачають жодних формальних ритуалів чи церемоній, які б легітимізували присутність та символізм «сараєвських троянд». Це змушує Каплера (Kappler, 2017:139) замислитися над тим, чи вони «ще більше вбудовують війну в міський пейзаж», чи, може, слугують застереженням щодо ймовірних нових спалахів насилля. Я підозрюю, що тетраподи Маріуполя та написи «Убежище» на стінах роблять і те, і інше. У цьому їх вміло доповнювали твори вуличного мистецтва — жоден з яких, утім, не зрівняється з муралом Саші Корбана з зображенням маленької дівчинки, на ім’я Мілана, що дивиться на площу Свободи, з усіх сил притискаючи до себе іграшкового ведмедика.
Історія Мілани, портрет якої можна розгледіти на відстані багатьох кілометрів, цілком реальна. Постать зі стіни будинку, що височить понад деревами, стала водночас і символом надії на краще майбутнє, і нагадуванням про те, що Маріуполь втратив у період «часів, що минули», як це називає Аліна. Коли у 2015-му сепаратисти за підтримки Росії вдарили по Маріуполю, Мілану, якій було тоді лише три роки, витягнули з-під уламків магазинчика, що, «наче картковий будиночок», склався під ворожим вогнем (Булгакова, 2019). Її врятувала мати, накривши своїм тілом, віддавши при цьому власне життя (Булгакова, 2019). Не всі люди, що проходили повз стінопис, знали історію Мілани, але ті, що знали, безперечно, погодилися б із Сашою Корбаном, колишнім донбаським шахтарем, що звернувся до образу дівчинки за її «хоробре серце», яке стало «символом надії, сильнішим за будь-які війни» (Korban, 2018).
Мілана була для мене не єдиним нагадуванням в Маріуполі про те, що жертвами війни почасти стають найневинніші душі. Дізнавшись про постановку п’єси «Аляска», в межах програми, що мала на меті «об’єднати українських та європейських режисерів» та «відкрити новий культурний Маріуполь для України та світу» (зі стриму вистави «Аляска» на ютубі, 2021), я зв’язався з організатор_ками, які запросили мене на генеральну репетицію та, власне, на сам спектакль того ж самого дня. Я відвідав обидва заходи. В невеличкому театрі, захованому десь в нутрощах готелю «Континенталь», я чув, як молоді актор_ки розповідали власні історії зі вкраденого в них дитинства — історії, що змусили їх «посерйознішати» завчасно. «Все це дотепер у мене перед очима. Звуки бомб», — каже наймолодший восьмирічний хлопчик з Донецька, який ніколи не жив за часів мирної України. «Це був його власний спогад, той, яким він хотів поділитись», — каже режисер Євангелос Космідіс, що приїхав із Греції, допомогти цим дітям розповісти свої історії на сцені («Аляска», 2021).
Я думаю про дітей, яких сам навчав у Києві десь близько десяти років тому, — багатьом з них було стільки ж років, скільки й цим молодим актор_кам зараз. «Відсутність війни зазвичай називають “миром”, але це дивно», — говорить дівчинка, яка по телевізору дізналась про те, що будівля, де працював її батько, згоріла вщент. «Танки все ще тут. І мені страшно. Страшно, що війна може статися знов. Кожен ранок, кожен день, кожну мить». Сльози, з якими вона бореться, реальні, і вона не одна така. «Ви змусили мене двічі заплакати», — сказав я режисерові після завершення. Передивившись п’єсу на ютубі, певно, можна додати, що вже тричі.
Я виїхав з Маріуполя в п’ятницю пообіді. Перед Донецьким обласним драматичним театром вже облаштували велику розгорнуту книгу — ось-ось мав розпочатися літературний фестиваль. На площі Свободи робітники зводили сцену до щорічного концерту на честь Дня міста, присвяченого сьомій річниці визволення Маріуполя з-під окупації. Цього року хедлайнерами були всеукраїнські улюбленці — гурт «Бумбокс». Заступник мера Олександр Кочурін зазначив, що це визначає сучасний Маріуполь, «місто нових можливостей, де мрії стають реальністю» («День города Мариуполь», 2021).
Проходячи повз, я востаннє підіймаю очі на мурал Саші Корбана з Міланою, що обіймає ведмедика. Пізніше на вокзалі я бачу напис «Убежище» на стіні, і роблю селфі. «Сподіваюсь, що скоро повернусь», — кажу я на відеозаписі, коли поїзд до Києва рушає від Маріупольського залізничного вокзалу. Тепер все, що в мене залишається, — це слова з пісні «Бітлз»: «Є місця, які я пам’ятатиму все життя, хоча деякі з них змінились» (Lennon, McCartney, 1965).
ПОСИЛАННЯ:
Аляска (2021) Вистава про пошук щастя від режисера з Греції: http://gogolab.org/alaska/en
Булгакова, Кіра. Девочка с мариупольского мурала: новая жизнь после трагедии на «Восточном». Mrpl.City, 2019.
URL: https://mrpl.city/news/view/devochka–s–mariupolskogo–murala–novaya–zhizn–posle–tragedii–na–vostochnom–foto–plusvideo
Горбасьова, Ірина. 25 тонн красоты: как украшение Мариуполя стало заграждением от чужой армии. Radio Svoboda, 2019.
Kappler, Stefanie. Sarajevo’s ambivalent Memoryscape: Spatial stories of peace and conflict. Memory Studies 10.2 (2017), p. 130–143.
Korban, Oleksandr. Quoted in Benzine, Vittoria, ‘A Brilliant Mural by Sasha Korban on Resilience of Kids in Conflict Areas’. Street Art United States, 2018.
URL: https://streetartunitedstates.com/a–beautiful–mural–by–sasha–korban–on–resilience–of–kids–in–conflict–areas/
Lennon, John and McCartney, Paul. In My Life. Rubber Soul, 1965.
Markowitz, Fran. Betwixt and between in Beer–Sheva: Consumption and chronotopes in the Negev //
The Palgrave handbook of urban ethnography. Palgrave Macmillan, Cham, 2018, p. 153–168.
Sorokin, Oleksiy. Ukrainian language becomes obligatory for service industry. Kyiv Post, 2021.
URL: https://www.kyivpost.com/ukraine–politics/ukrainian–language–becomes–obligatory–for–service–industry.html
Українська Академія Лідерства(2022). URL: https://ual.ua
День города Мариуполь будет праздновать сразу на четырех локациях // Анонсы городских мероприятий (2021).
URL: https://mariupolrada.gov.ua/ru/news/den–mista–mariupol–svjatkuvatime–vidrazu–na–chotiroh–lokacijah