Парк, що належить кожному
Міський сад був для мене чимось таємничим, магічним та далеким у дитинстві. Я жила навпроти парку Гурова, в іншому районі Маріуполя, і в Міському саду ми бували переважно на свята, коли він ставав особливо ошатним та урочистим. Неодмінно вмовляла маму покататися на «Веселих гірках» — мій улюблений з атракціонів у парку. І завжди хотіла побувати на оглядовому колесі, яке, на жаль, було демонтоване раніше, ніж здійснилася моя мрія.
Арка головного входу нагадує про рік заснування парку — 1863. Я не надавала надто багато значення цьому числу, поки була маленька. Так, напевне, це було давно, але ж мені здавалося, ніби парк існував завжди. Бабуся розповідала, як водила на атракціони мою маленьку маму, а саму бабусю, певно, приводила прабабуся. Я ж мріяла, що колись прийду сюди й зі своїми дітьми.
Крім атракціонів, у Міському саду мене приваблював фонтан. Він розташований просто посередині парку, а прямо за ним — оглядовий майданчик, з якого відкривався неймовірний вигляд на море. Уздовж крайньої алеї було декілька альтанок — там рідко вдавалося відпочити: люди часто приходили сюди саме заради них і довго-довго сиділи, розглядаючи берег з висоти.
Подорослішавши, я обрала квартиру якнайближче до Міського саду, аби мати змогу прогулюватись там, коли мені заманеться. Ми з друзями розвішували гамаки на деревах та вважали це місце «ексклюзивно нашим». Думаю, таке ставлення до парку було у багатьох містян_ок, проте кож_на наповнюва_ла любов до цього місця власними сенсами. Усе ж, нас обʼєднував факт невідʼємності Міського саду від повсякденного життя — без нього просто неможливо було уявити Маріуполь. Сад був, є і мав існувати завжди — інакшу долю для нього навіть важко було б уявити. Думаю, що саме в цій ніжності, до якої ми так звикли, ховалося неусвідомлене відчуття власного права на місто. Я й сама не замислювалася, наскільки Міський сад є важливим для мене, аж доки на нього не посягла рука олігархії.
На початку весни 2021 року громаду сколихнула новина: холдинг «Метінвест» оприявнив план побудови у Маріуполі приватного університету, звести який мали б саме на території Міського саду. Я була обурена. Навіть сама ідея такої безпардонної наруги над міською оазою здавалася мені зневажливою. Я стала дорослою, і сад вже не здавався мені великим: я знала напамʼять кожну алею і розрізняла дерева, на яких частіше за інших чіпляла гамак. Цей зелений куточок посеред метушні центральних вулиць був насправді зовсім крихітним, але напрочуд важливим. І ні я, ані мої друзі, ані будь-хто з тих, для кого Міський сад був значущим та улюбленим місцем, нізащо б не погодились довірити його заохочувачам примарних інвестицій. Адже такі місця, як наш сад, мають інакшу, нічим не змірну цінність.
Проєкт «Метінвесту» передбачав зведення 12-поверхової будівлі просто посеред парку. Сучасний навчальний корпус мав би стати «магнітом» для студент_ок та оживити стару частину саду. Зазначалося, що саме це місце обрано за прикладом провідних університетів світу, навчальні корпуси яких знаходяться посеред міських зелених зон. З-поміж додаткових переваг згадували й про відновлення та реконструкцію всієї території парку, що буцімто знаходилась у занедбаному стані. Проте містян_ок хвилювали інші аспекти. Парк розташований на схилі, що з часом міг би осипатися, тож зведення багатоповерхівки могло б сприяти подальшому зсуву ґрунтів, через що міг постати ризик втратити наш улюблений Міський сад незворотньо. Та передусім громада не довіряла потенційному інвестору: люди боялися, що сад перетвориться на таку собі прилеглу територію до приватної будівлі — не більше. Я була солідарною із цими побоюваннями, а отже, не могла допустити їхнього справдження.
Ділянка, на якій планувалося будівництво, вже знаходилася у довгостроковій оренді у «Метінвеста». Раніше тут був літній театр, функціонування якого я не застала у свідомому віці. Проте я памʼятаю «кімнату сміху» із викривленими дзеркалами, що пізніше відкрилася у тому ж приміщенні. Актуальне призначення ділянки землі — розважальне, і останнім пунктом, якого не вистачало «Метінвесту», щоб розпочати будівництво, була зміна цієї функції з розважальної на освітню. Це питання розглядають на засіданні міської ради, де рішення про таку зміну можуть ухвалити або відхилити. Містян_ки були рішуче налаштовані домогтися останнього та вберегти Міський сад від забудови. Освіта — це чудово, але нові можливості для навчання не повинні з’являтися ціною руйнування міських парків.
Невгамовний голос громади
Засідання міської ради, на якій мала б вирішитися доля парку, було заплановане на 31 березня. У неділю напередодні, 28 березня, парк заповнили люди з плакатами та головною вимогою до депутатів — не дати будівництву на території Міського саду стати реальністю. Цього дня можна було побачити, яке широке різноманіття людей прагнуло зберегти сад: серед протестувальни_ць були люди похилого віку, активні бабусі, жителі_ки прилеглих територій, молодь та студентство, сімʼї з дітками, підлітки. Здається, ніхто не залишилися осторонь. Люди скандували гасла, гордо підіймали плакати, у мікрофон лунали гучні промови та заклики. Та чи візьмуть депутати до уваги думку громади? Ми очікували на засідання міської ради.
31-го березня люди зібралися біля районної адміністрації, де відбувалося засідання, аби знову заявити про свою позицію. Хтось тримали намальовані власноруч плакати, хтось збирали підписи на підтримку скасування будівництва висотної будівлі на теренах столітнього парку… Дехто мали із собою відерце кольорової дитячої крейди. Ми гуртом взялися малювати на асфальті дерева та квіти, що символізували Міський сад та його першочергове призначення. Окрім малюнків, перед адміністрацією зʼявився напис: «Врятуємо Міський сад від висотки». Величезні різнокольорові букви можна було легко прочитати із вікон будівлі. І хоча напис «Ахметов барига» мав менший кегль — його теж можна було без проблем розрізнити звисока.
Очікування цього разу виявилося даремним: до питання Міського саду на сесії не дійшли, воно залишалося невирішеним. Його розглянуть протягом другої частини засідання, дату якого ще не призначено. Отже, ще не час викидати плакати — 4-го квітня заплановано наступну акцію протесту у Міському саду. Люди стали розходитися. Я теж пішла у своїх справах, бо мала кілька зустрічей в цьому районі. За кілька годин мала вже вертатися додому, аж коли побачила комунальний транспорт, що мив асфальт біля адміністративної будівлі. Прибиральна машина щітками стирала із землі крейдові квіти та слова під наглядом одного з депутатів. Позиція міськради була зрозуміла й без їхніх коментарів. Адже якщо написи на асфальті витирають, то їх помітили. Тільки продовжують свідомо ігнорувати думку громади. Тоді я відчула бажання ще голосніше кричати про наше право на місто.
Наступного дня, 1 квітня, боротьба продовжилася, проте неочікувано для нас. Міська рада організувала «громадські слухання» щодо питання Міського саду. Єдине — громаду попередити забули. Ми дізналися про подію випадково — від друга, який проходив повз. Звичайно, пропустити таке було неможливо! Хутко викликали таксі та примчали на подію, попутно проінформувавши знайомих журналістів. Напевне, організатори очікували провести сесію питань-відповідей та отримати картинку задоволеної спільноти, проте вийшло навпаки. Слухання перетворилося на базарну сварку, де всі, включаючи фасилітаторів, намагалися перекричати одне одного. Громада була незламна. Попри маніпуляції на кшталт: «Якщо ви проти університету, ви проти освіти», — ми наполягали на своєму: університет може бути й на іншому місці. Слухання завершилися нічим. Спроби зімітувати цікавість громадською думкою повторилися ще раз того тижня, проте результат не надто відрізнявся від попередніх.
Остання битва
Стала відомою дата другого пленарного засідання міської ради — 15 квітня буде визначено долю улюбленого парку містян_ок. Ми знов стали «до бою», вирішивши провести ще один мітинг у Міському саду 11 квітня. Наш робочий офіс перетворився на революційний штаб: ми друкували листівки та роздавали їх перехожим на вулицях, розклеювали оголошення про акцію, поширювали інформацію у соціальних мережах. Уся наша діяльність трансформувалася у велику агітаційну кампанію. Ми хотіли залучити якомога більше міських жителів_ок до активної участі у вирішенні долі парку. Багато хто казали: «Ми вже знаємо, ми прийдемо!», а хтось вперше чули про зазіхання на територію Міського саду від нас. Люди обурювалися і теж обіцяли прийти на мітинг. Я відчувала себе частиною суспільних змін, чітко усвідомлюючи, напевне, вперше в житті, що цей парк — власність кожно_ї з нас.
У день мітингу Міський сад був переповнений людьми. Здається, тепер нас стало в декілька разів більше, ніж до того, і від цього зʼявилося відчуття колективної сили та підтримки. Територію потенційного будівництва було обнесено парканом, але що зупинить ідею, час якої настав? Цього разу крейди було б замало. На паркані зʼявився напис фарбою — «ТУТ МАЄ БУТИ САД!». Адже він справді має тут бути. Маріуполь_чанки зачитували в мікрофон вірші, присвячені Міському саду, а одна з жительок вулиці неподалік склала пісню. Я дивилася на все, що відбувається, і не вірила, що міська влада може просто забрати наше улюблене місце — зважаючи на опір, це здавалося мені просто неможливим.
Тепер ми чекали фінального засідання. Обговорюючи можливі сценарії розвитку подій, активіст_ки показували готовність продовжувати боротьбу, навіть якщо міська влада дозволить будівництво університету. Чекати довелося менше, ніж ми передбачали: за день до засідання «Метінвест» відкликали проєкт. Однак людей біля будівлі адміністрації зібралося все ще багато людей, тепер ми прийшли туди просто, щоб порадіти разом. Депутати висловлювали сум та відчуття «пустоти», яке стало мемом. Ми жваво обговорювали події останніх тижнів і не тямили себе від радості. Сад буде садом, ми перемогли!
Надбання боротьби
Зрештою, Міський сад залишився недоторканим. Можна було б написати, ніби все лишилося таким, як було раніше, але це буде не зовсім правдою. Окрім саду, ми тепер маємо щось іще — потужне та натхненне відчуття єднання. Напевне, раніше ми й не замислювалися, що маємо такий прекрасний сад, а найголовніше — володіємо беззаперечним правом вирішувати його долю. Спільно, як громада, як злагоджена команда, обʼєднана цінностями та любовʼю до рідного міста.