Чашка з рожевим котом. Невеличкий тетрапод, розписаний в українському національному стилі. Кухонний комбайн «Philips». Білий сарафан «H&M». Блакитний чохол для ноутбука. Три закладки, вишиті мамою друга. Два радянських значки з написами «Азовсталь» та «Ілліча». Візитки завідувача кафедри соціології Маріупольського державного університету та директорки музею Металургійного комбінату імені Ілліча. Переноска для кішки. Кішка.

Я натрапляю на ці речі у своєму манчестерському домі, блукаючи ним з лютого, наче сомнамбула, і вони здаються мені одкровенням, єдиною відчутною реальністю, за яку я можу схопитися в невірогідному сьогоденні. Я стала помічати за собою відчуття тріумфу щоразу, коли беру до рук той чи інший із цих предметів, але не розуміла достоту, звідки воно. А потім я побачила у фейсбуці пост про військового, який загинув у боях за Маріуполь, а його кота врятували й вивезли з міста волонтери/-ки. На фотографії з допису я помітила таку ж ковдру, яка була у мене на квартирі на проспекті Миру, 67, — і подумала про чорну діру на місці тієї квартири. Тоді я усвідомила, чому ці речі важливі. Вони прибули з кімнат, яких більше не існує; там, де вони колись лежали на полицях, тепер нічого немає.

Щоранку я п’ю зі своєї котячої чашки, огорнена порожнечею. Місто зрівняли з землею, воно зникло.

Чашку з рожевим котом я купила у великому «Сільпо» біля автовокзалу АС-2, через кілька днів після переїзду в Маріуполь, аби відсвяткувати те, що у мене нарешті з’явилася кішка. Я взяла її в розпліднику на Лівому березі, і назвала Зайкою. Так до мене — у значно менш милому контексті — звертався п’яний чоловік із потяга «Київ–Запоріжжя». Виявилося, що до кішки я абсолютно не готова: я не знала, як доглядати за крихітною істотою, яка постійно потребувала моєї уваги; як можна змусити її не куштувати кімнатні рослини мого сусіда Колі й не нападати на мої ноги перед сном. Я почувалася винною, бо не пускала кішку ночувати до себе у спальню й залишала її вдень одну.

Ми жили в Приморському районі, в рожево-помаранчевій сталінці з красивою ліпниною, у трикімнатній квартирі, власники якої — моряки на пенсії — давно перекочували до Одеси. Першого ранку після переїзду, я пішла у велике «Сільпо» за елементарними речами для дому. Я лишила вікно у своїй кімнаті відчиненим, і всю дорогу переживала, що Зайка вилізе й утече, але вона була для цього ще замаленька. На зворотному шляху, чекаючи на маршрутку, я побачила низку зелених військових вантажівок, які рухалися трасою М-14 у напрямку міста, і замислилася, чи не вчинила безвідповідально, коли переїхала в Маріуполь, не продумавши питання безпеки. А якщо росіяни повернуться? Коля сказав, щоб я не хвилювалася, бо по всьому периметру міста стоять сили АТО у підвищеній бойовій готовності: «Маріуполь зараз найбезпечніше місто в Україні!».

Справді, вибухів я не чула, на відміну від попереднього літа. Тоді я жила на «Східному» і щоранку прокидалася від звуків детонації. Того року в Маріуполі я почула цей звук лише раз: коли чекала на автобус на АС-2. Був серпень, і мій друг, який стояв поруч, припустив, що то міг бути просто грім. Але точно не феєрверки: їх заборонили ще у 2014 році. Решта пасажирів/-ок мовчки стояли на платформі — усі дивилися на небо.

Тетрапод з українськими народними розписами мені на 28-річчя подарувала подруга. Після початку війни їх продавали у кафе «Хліб дю Солей» — як новий місцевий сувенір. Останніми роками великі тетраподи на військових блокпостах, призначені для зупинки російських танків, перетворилися на символ Маріуполя. Їх розмальовували орнаментами з українських вишиванок. Кілька тетраподів розмістили на центральних площах міста на знак того, що Маріуполь міцно тримає оборону. Пройде чотири з половиною роки, і містянка, яка не евакуювалася під час облоги, напише у своєму твітері з громадського вайфаю, облаштованого росіянами біля колишнього супермаркету: «Тетраподи не захистили нас від танків. Вони не врятували місто».

Кухонний комбайн я купила в «Епіцентрі», теж у перші дні після приїзду. Була вже середина вересня, але все ще стояла нестерпна приазовська літня спека. У мене третій день поспіль боліла голова: таке регулярно траплялося від диму «Азовсталі», яким щоразу вітало мене місто. Стоячи на парковці (розплавившись, вона розчинилася в безкінечному краєвиді, що складався з самих лише полів), я відчувала поразку перед усім цим матеріальним буттям. Споряджати щороку нове життя — це іноді розкіш і завжди трагедія. Старі підковдри ніколи не підходять до нових ковдр, а коли речі нарешті знаходять своє місце, доводиться їх покидати. Я зрозуміла це в пропахлому сечею закутку серед підземних камер зберігання на вокзалі «Київ-Пасажирський», де мусила залишити історичний фотоальбом ММК імені Ілліча у твердій палітурці та інші важкі речі. До маріупольців це знання прийшло значно важчим шляхом.

За кілька місяців я знайшла своє місце у новому середовищі. Декілька разів на тиждень я пекла в комбайні брауні чи тістечка з волоськими горіхами на кухні своєї нової квартири на Проспекті Миру, 67 та слухала «Эхо Москвы», переважно не розуміючи того, що чула. Увечері 23 лютого 2022 року, я за допомогою того ж самого кухонного комбайна пекла брауні вже в Манчестері. Тепер я розуміла майже кожне слово, яке лунало з «Эха Москвы». Там сказали, що заява про визнання сепаратистських республік, зроблена Путіним напередодні, «фактично безповоротно поклала край світовому порядку, в якому ми жили після “холодної війни”». «Краще б я не розуміла почуте», — подумалося мені. Я спакувала брауні на завтра — відчайдушний жест надії на порядок — і лягла спати, а через п’ять годин прокинулася від SMS-ки подруги: росіяни обстрілювали Маріуполь.

Чохол для ноутбука й білий сарафан я купила у «ПортCity» — найекзотичнішій гетеротопії з усіх місць, що я бачила. «ПортCity», розташований на краю міста — на початку Запорізької траси, становив єдиний у Маріуполі справжнісінький неоліберальний торговий центр. Якщо вам потрібен був суші-бар, або ескалатор, або багатозальний кінотеатр, або мережеві магазини з кондиціонером — усе це чекало на вас у «ПортCity». Але при цьому крамниці належали до мереж, про які я ніколи не чула, а прохолодними коридорами завжди блукало не більше кількох людей, тож я завжди відчувала, що потрапила у знайоме не-місце, нічийний простір глобалізації, що від нього так далеко перебувала решта міста. Водночас цей простір був не цілком знайомим. Сарафан від «H&M» я придбала не в «H&M», а у магазині, який продавав речі глобальних брендів, попередньо забракованих на якомусь невизначеному регіональному ринку. Сарафан був легким і неймовірно білим, і коли я влітку ходила берегом Азовського моря, його білі крила майоріли на вітрі у мене за спиною.

У березні 2022 року мої сліди на Піщанці замінили міни, а «ПортCity», моє улюблене не-місце, огорнув ще один шар нереальності: доведені до розпачу містяни/-ки витягнули через розбиті вітрини й вивезли на супермаркетних візках усе, що могли. Ближче до кінця блокади «ПортCity» та його околиці стали новим центром маріупольського життя: люди, які евакуювалися на машинах і пішки, масово перетинали Запорізьку трасу, розпочинаючи далеку й вкрай непевну подорож. Ті, хто лишився, щодня витрачали багато годин на похід до парковки сусіднього «Метро», де окупаційна влада роздавала воду й пакети з гречкою як гуманітарну допомогу. Торгові візки швидко заповнили собою ландшафт, витіснивши сині тролейбуси, на яких колись виднілися написи «Маріуполь — місто майбутнього».

Зараз серпень 2022 року. Я п’ю чай із чашки з рожевим котом, а моя кішка, справжня маріупольчанка, згорнулася у мене на колінах. Поза сумнівом, ми реальні, але нашу реальність назавжди підважено. Мама мого друга, яка виготовляла книжкові закладки, пережила блокаду, але «Азовсталь» та ММК імені Ілліча — ні. Завідувач кафедри соціології загинув у березні, директорка музею «Ілліча» не виходить на зв’язок. Я одержимо розглядаю на карті «Сільпо», «Хліб дю Солей», «Епіцентр» і «ПортCity», але гугл-мепс повідомляють, що вони тимчасово зачинені: «Інформація про це місце може бути застарілою. Завжди звертайте увагу на реальні умови, які можуть швидко змінюватися».