До повномасштабного російського нападу навесні 2022 року Маріуполь, з його півмільйонним населенням та кількома величезними флагманськими підприємствами, був найбільшим промисловим центром Донецької області. З-поміж цих заводів найбільшого розголосу набула «Азовсталь»: вона захопила перші шпальти по всьому світу в травні 2022 року, коли стала останнім прихистком для групи хоробрих військових, що відбивала атаки російських загарбників. Підвали заводу стали сховком і для багатьох цивільних, які шукали бодай мінімального відчуття безпеки посеред апокаліптичного воєнного пейзажу довкола. «Азовсталь» стала символом, який, сподіваюсь, ніколи не забудеться та асоціюватиметься як з героїзмом українських військових, так і з жахіттями неспровокованої війни.

Однак це — не єдине життя «Азовсталі». У неї було ще принаймні два інших життя, і щоб достеменно зрозуміти їхні значення, необхідно дослідити, як вони виникали та перетиналися між собою.

Перше життя «Азовсталі»

Підприємство було засноване у 1933 році в межах плану «сталінської індустріалізації», однак це був не перший металургійний завод у Маріуполі: вже у 1897 році тут працювало профінансоване бельгійцями сталеливарне підприємство «Російський Провіданс». Вже у 1897 році на тому ж самому місці в Маріуполі працював металургійний завод «Російський Провіданс». Побудована під час першої сталінської п’ятирічки (1928–1932 рр.), відомої, зокрема, й такими величезними проєктами, як Магнітогорськ (Челябінська область) на Уралі (Kotkin, 1995), «Азовсталь» швидко стала атрибутом форсованої радянської індустріалізації. Вона також втілила собою радянські міфи про сталь як про політичний пріоритет та про героїчну індустріальну галузь. Так починалося перше життя «Азовсталі». Через десятиліття після смерті Сталіна, воно стало частиною радянських зусиль з перетворення України на металургійну потужність всесоюзного значення. Здебільшого саме завдяки проєктам на зразок «Азовсталі» та іншим важливим українським сталеплавильним виробникам, як-от: ММК ім. Ілліча, «Криворіжсталь» та «Запоріжсталь» — а також внаслідок розвитку гірничо-металургійних регіонів, Україна виготовляла найбільші обсяги металургійної продукції в СРСР, з розрахунком на душу населення. На середину 1980-х Україна виробляла понад третину сирої сталі, чорних металів та чавуну в Радянському Союзі.

Якщо «Азовсталь» ознаменувала успіх інкорпорації України у всерадянський економічний проєкт, то вона також була продуктом прямого підпорядкування ключових галузей промисловості міністерствам у Москві. Цей процес вплинув і на визначення професійних ідентичностей на заводі. Становлення таких ідентичностей відбувалося не лише зусиллями радянської пропаганди, що звеличувала шахтарську та металургійну працю, але й завдяки тому, що антропологи_ні, які займаються етнографією трудового процесу, на кшталт Буравоя (Burawoy, 1979), концептуалізували як важливість «цеху» в утвердженні людських інтересів та ідентичностей. Як я розповім пізніше, це також призвело до значних наслідків через роки та десятиліття.

Друге життя «Азовсталі»

Друге життя «Азовсталі» починається зі здобуття незалежності Україною в 1991 році, коли долю заводу одночасно визначили побоювання щодо промислової реформи, продовження практики державних субсидій і складні відносини України з Росією та Європейським Союзом. Після розпаду СРСР відносини між підприємствами стали напруженими, і почасти просто занепали. Фабрики залишилися без сировини, необхідної для виробництва, без клієнтів, що могли б купити їхню продукцію, та без коштів для оплати праці робітни_ць. Ці виклики суттєво позначилися на українських вугільних та металургійних промислових галузях. Саме на такий «челендж» очікувала, а можливістю скористалася, група молодих економічних гравців з Донецька на початку 1990-х. Рінат Ахметов, найвпливовіший український олігарх пострадянської доби, був там, але аж ніяк не один, поміж багатьох інших: пізніше Ахметов розійдеться з кланом, щоб створити власну групу «Систем Кепітал Менеджмент» (SCM) — материнську холдингову компанію «Метінвесту» та «Азовсталі». Ці персонажі, які згодом стали одними з найбагатших олігархів України, починали свої бізнес-імперії в умовах хаосу ранніх 1990-х. Ключовим фактором їхнього успіху була ніша, яку вони зайняли, допомагаючи відновлювати розірвані зв’язки шляхом нарощування контролю над підприємствами сектору — спочатку неформально, включно з тактикою залякування інших менеджерів та конкурентів (Balmaceda 2021, 193), а згодом — і через формальне право володіння. 

Отже, їм вдалося скористатися державним субсидуванням шахт — субсидіями, що мали заповнити фінансові прогалини, спричинені збитковою роботою таких шахт. Це стимулювало розростання збитків, знецінивши потребу реформування вугільної промисловості. Такі субсидії для шахт стали визначальними для металургійного виробництва, враховуючи центральну роль вугілля як у видобутку електроенергії, так і в якості сировини для виготовлення сталі з використанням найпоширеніших технологій. У довгостроковій перспективі ці економічні та політичні маніпуляції призвели до того, що Україна продовжила залежати від застарілих вуглецевоємних технологій сталеваріння, що ускладнить переорієнтацію країни в межах глобальної тенденції до декарбонізації.

Попри значні потрясіння, спричинені розпадом СРСР, наприкінці 1990-х металургійний експорт України почав зростати, займаючи найбільшу частку (майже 33 %) в українському експорті загалом. Однак якщо, на перший погляд, історія підйому «Метінвесту» здається успішною адаптацією до нових умов та спробою інтеграції до міжнародних ринків, то подальший аналіз робить явною дещо іншу історію. Хоча зростання металургійного експорту було частково зумовлене конкурентними перевагами України (її доступом до сировини, наприклад до магнію та залізної руди; наявністю численної дешевої та висококваліфікованої робочої сили; легким доступом до експортних портів, як-от до Маріуполя), конкурентноспроможні експортні ціни на металопродукцію не можна було б втримати без вищезгаданих масштабних субсидій. «Нижчі виробничі витрати» в Україні були пов’язані з державними субсидіями, а також з тим фактом, що ціни на ключові види сировини утримувалися на штучно заниженому рівні, за допомогою корупційних схем та адміністративних маніпуляцій.

Ці економічні маніпуляції швидко набули політичного виміру. Група Ахметова була головним гравцем у так званій «донецькій енергетично-політичній системі» (Balmaceda, 2021). Система передбачала негласний розподіл праці під час президентства Кучми (1994–2004 рр.), коли донецьким гравцям надавалася повна свобода розпоряджатися в регіоні доти, доки не буде втручань у політику Києва (як кажуть, «політика робиться в Києві, а гроші — в Донецьку»). Ключовим елементом цього негласного пакту у відносинах з Києвом можна назвати й те, що донецька група посприяла перешкоджанню підйому радикальної комуністичної опозиції, водночас утримавшись від сплеску відкритого політичного регіоналізму та використовуючи скарги й вимоги робітни_ць у корисливих рентоорієнтованих цілях. Рінат Ахметов був аж ніяк не безневинним спостерігачем цих процесів. Його підтримка «Партії регіонів» охоплювала декілька рівнів, включно з широкомасштабним фінансуванням партії, а також використанням власних вертикально інтегрованих та керованих у патерналістський спосіб компаній. Метою було примноження кількості виборців Януковича, водночас контролюючи групу безпосередньо підзвітних Ахметову депутатів у парламенті.

Роль «Азовсталі» та «Метінвесту» для Маріуполя як міста, де домінувала одна галузь промисловості, а врешті, й одна компанія («Метінвест»), представляє цікавий парадокс для спостерігач_ки. З одного боку, фінансова підтримка Ахметова та патерналістська вертикальна система, створена на підприємствах «Метінвесту», допомогла посилити «Партію регіонів» та владу Януковича в контексті того, що Гейл назвав «патрональними режимами» (Hale, 2014). З іншого, маючи владу на місцевому рівні, в «Метінвесті» думали глобально, і до 2011 року розробили вражаючу вертикально інтегровану систему, до якої увійшли фізичні активи в п’яти країнах (від ЄС до США), як і утвердили вертикальний контроль над усім виробничим ланцюжком — від сировини до кінцевого продукту. Це вилилося в низку парадоксальних наслідків. 

Транснаціональний успіх «Метінвесту» призвів до поступової переорієнтації української економіки на ринки ЄС — зсув, що згодом мав доленосні наслідки. Якщо в 1990-х торгівля з Росією явно переважала, то за часів Януковича — провадилася паралельно в обох напрямках, а доходи від металургійного експорту були майже однаковими між собою (так, наприклад, у 2011 році 25,6 % українського металургійного експорту припадало на країни СНД, а 27,5 % надходило до Європи; у 2013 році 29,5 % припадало на СНД та 26,4 % — йшло на Європу)¹Ця статистика міжнародної торгівлі надана Національним Банком України під назвою «Динаміка товарної структури експорту». Металургійний експорт визначається офіційною статистикою як «чорні та кольорові метали та продукція з них» та, грубо кажучи, відповідає артикулу g, пункту 72 («Залізо і сталь») в «Уніфікованій системі опису та кодування товарів»).. Всупереч ролі, яку відігравав Ахметов для зміцнення «Партії регіонів», а також контролю в Донецьку та поширеному сприйняттю режиму Януковича як проросійського, станом на 2014 рік «Метінвест» значно виходив за межі звичайного проросійського гравця. Радше за все, частка «Метінвесту» в зростаючих показниках експорту (як до Росії, так і на Захід) робила його становище унікальним. Українська революція 2014 року (Євромайдан), що спалахнула після несподіваного рішення президента Януковича не підписувати довгоочікувану угоду про асоціацію з ЄС, була, власне, відповіддю на запитання: на якому напрямку Україні слід зосередитись, коли йдеться про міжнародні економічні відносини? На Сході, зближуючись з Росією, або на Заході, надаючи пріоритет тіснішим відносинам із ЄС? У той час, як ми дивимось на ці події та Євромайдан здебільшого крізь призму політики, вони були б неможливі без фундаментальних змін, що сталися в економіці України. «Азовсталь» відігравала центральну роль в цих змінах.

Щодо Заходу її виробничі ланцюжки простягалися до найбільшого експортного ринку «Метінвесту» — ЄС, де у період між 2009 та 2013 роками Україна зайняла нішу одного з найбільших джерел імпорту сталі. Дійсно, саме збільшення експорту до ЄС допомогло вивести металургійну галузь у топ українського експорту між 2009–2014 рр. Однак важливо розуміти, що цей західний напрямок містив також складні маніпуляції, що їх провадив «Метінвест» для уникнення демпінгових санкцій: коли дохід від цього експорту опинився під загрозою, «Метінвест» зайняв оборонну позицію та почав агресивно скуповувати активи в ЄС, включно з вальцювальними станами в Італії. Це дозволяло уникати обмежень ЄС шляхом перенесення останнього етапу технологічного процесу (перекатування у високовартісну спеціалізовану продукцію зі сталі) за межі України. Новопридбані млини обробляли напівготові сталеві балки з «Азовсталі», що надходили прямо з порту в Маріуполі або з розташованого неподалік Бердянська. Унікальний постачально-виробничий ланцюжок «Азовсталі», детально описаний у моїй книзі «Російські мережі енергопостачання» (Russian Energy Chains), був ключовим для посилення ролі західного експорту в межах української металургійної промисловості.

Ланцюжки поставок «Азовсталі» здебільшого були спрямовані на ті галузі та шахти, що доставляли основну частину сировини для маріупольских металургійних гігантів, як-от ММК імені Ілліча та «Азовсталь» —  тобто на шахти, які видобували залізну руду та кокс, а також виконували значні обсяги експорту для Росії. Справді, упродовж багатьох десятиліть «Азовсталь» посіла найвагоміше місце у виробничих ланцюжках, сформованих навколо постачання сталевих конструкцій до Харцизького трубного заводу (що також перебував під контролем «Метінвесту») — з них виготовляли труби великого діаметра за унікальною антикорозійною технологією. А ті, своєю чергою, відправлялися до «Газпрому» — в обмін на природний газ (як не парадоксально, але деякі з цих труб використовувалися у будівництві газопроводу «Ямал-Європа»: перенаправлення на транзит через Білорусь частини обсягів російського природного газу, що раніше проходив через Україну, як наслідок, зменшило роль та доходи України від цього транзиту).

Третє життя «Азовсталі»

Ці протиріччя сформували підґрунтя для тієї ролі, що її почала відігравати «Азовсталь» після 2014 року, та для подальшої ескалації з боку Росії у війні у 2022-му. Починаючи з 2014 року, після окупації частини Донбасу, мережі постачання, що підтримували виробничі процеси «Азовсталі» на плаву, зазнали посиленого тиску, оскільки важливі джерела сировини, необхідні для виробництва, вийшли з-під контролю України. А проте, «Метінвест» знаходив креативні способи подолання цієї проблеми. Деякі з яких були глибоко контроверсійними, наприклад, певне де-факто співробітництво з так званими підконтрольними Росії «ЛНР» та «ДНР», з метою продовження функціонування заводів, важливих для циклу виробництва сталі. Ці зв’язки, однак, похитнулися після 2017 року, коли «Метінвест» втратив контроль над цими активами внаслідок серії «націоналізацій», проведених підконтрольними Росії угрупованнями в так званих «ЛНР» та «ДНР». Саме у зв’язку з цим, після лютого 2022 року, «Азовсталь» почала символізувати українську стійкість та опір російській агресії. 

Коли ми згадуємо про Маріуполь, на перший план виходить питання майбутнього «Азовсталі». Російські окупанти стверджували, що завод буде зруйновано. Його власник, Рінат Ахметов, пообіцяв, що не стане відновлювати роботу підприємства в умовах російської окупації. У найширшому сенсі, питання майбутнього української металургійної промисловості постає дедалі гостріше. Збитки, яких зазнали важливі підприємства сталеливарної промисловості на кшталт «Азовсталі», а також необхідність відбудови з нуля, можуть стати трампліном для реформування індустрії в напрямку інноваційних технологій виробництва низьковуглецевої сталі. Та стати складовою післявоєнної відбудови — щойно цю територію буде звільнено з-під російської окупації. Поки ми розмірковуємо над такими альтернативними перспективами, варто пам’ятати про всі аспекти минулого «Азовсталі», зокрема про її центральну роль у прихованих вугільних та сталеливарних субсидіях, прихованих викидах вуглецю, прихованому олігархічному контролі.

ПОСИЛАННЯ:

Balmaceda, Margarita M., Russian Energy, Value Chains, and the Remaking of Politics from Siberia to the European Union: Chains of Value and Power in Natural Gas, Oil, and Coal. New York: Columbia University Press, 2021.

Burawoy, Michael, Manufacturing Consent: Changes in the Labor Process under

Monopoly Capitalism. (Chicago: University of Chicago Press, 1979).

Hale, Henry E., Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective.(New York: Cambridge University Press, 2014).

Kotkin, Stephen, Magnetic Mountain: Stalinism as Civilization. (Berkeley: U. of California Press, 1995).Marples, David, “Crisis in Soviet Industry? An Examination of the Soviet Steel Industry in the 1980s,” Canadian Slavonic Papers 28, no. 4 (1986): 369–84, at 369.