Як важливо бачити світло у вікнах. Навіть якщо немає світла — швидко біжать вогні машин, працюють генератори… Я підходила до вікна на кухні свого восьмого поверху. Притискалася колінами до батареї, відчувала її тепло і дивилася на світ. Навіть якщо немає світла — переді мною була картина, що називається Життя. Я знала, що таке чорне місто, бо таким був Маріуполь, коли я покидала його у березні 2022-го.
Це ж було в ті дні зими 2023 року, коли Київ часто залишався без світла, тепла, води. Ми ходили по дому з ліхтарями, в’язали шкарпетки та теплий одяг, і відправляли тим, кому в сто разів важче і холодніше. Ми вірили в Україну. Хіба можна перемогти таку країну?
Саме тоді мене осяяло. Я подумала — та хто вони такі, ці вороги наші, щоб я через них відмовлялася від улюбленого рукоділля? Купила красивий картон, зібрала необхідний гербарій… Тільки закладки виходили незвичайні – всі пов’язані зі спогадами. Неначе я — книга, і це закладки сторінок мого життя. Різних сторінок — гірких, щасливих, про які хотілося розповісти.
Уздовж всього проспекту Перемоги в Маріуполі висадили яблуні, які навесні цвіли чарівним червоно-рожевим кольором. Які гарні вони були після відпочинку під пресом сторінок! Шукала подібні і у Запоріжжі, і у Києві. Втішилася квітами вишні та сакури — дуже гарна «підтримка» для тих яблучних квітів.
«Знову цвітуть каштани…». Начебто танцівниці зібралися в колі для створення свічок пам’яті по всій Україні.
А це мій улюблений буркун. Він такий самий, як і на лузі над морем — там, де любила гуляти. І так скромно виглядає, що люди й не здогадуються, що це саме він випромінює тонкий кумариновий аромат, може заспокоїти, вилікувати. Вишиваю та відчуваю це. Це закладка для книжок, які назавжди залишилися вдома. Тих, що часто дістаємо, читаємо, перечитуємо. З ароматом буркуна та чтива.
Дім. Коротке слово, маленький сполох. Відчуваєте? Можна пошепки — затишне, тепле. Або зі стогоном, болем, протяжне — «Діммммм».
Зупинився час в очницях годинника: гирі війни важкі, чекають допомоги для початку бою. Залишаючи свій будинок, людина бере з собою ключі від нього. Ось і багато мешкан_ок мого міста — з ключами… Так хочеться, щоб ці ключі стали чарівними, закрили наші будинки від ворогів та повернули нас у щасливе життя.
Він саме такий: без вуха, в синіх штанцях та смугастій сорочці — ведмедик мого дитинства, мій ровесник. Він залишився з моїм будинком, зруйнованим будинком. Але я знаю, що ведмедик живий, і чекаю на зустріч із ним. І вікно зі шторами кольору сонця в нас також буде.
Скільки музичних інструментів замовкли за час війни — розстріляних, спалених, залишених переляканими до смерті людьми. Але всі пам’ятають про них, сумують і вірять, що зазвучать разом із ними новими піснями та мелодіями. Моя гітара теж прошита — разом із тополевим листком — азовським вітром і морем. Все нероздільне в моїй пам’яті.
Домашні улюбленці багато пережили — страхи від вибухів, евакуацію… Вони стали більшими, вагомішими, важливішими для нас. Раніше іноді дивувалася: як так — любити собак та кішок більше, ніж людей? Тепер все зрозуміло, коли бачу, що творять люди.
Це мій улюблений птах — чиж. З чижиком пов’язані найщасливіші сторінки моєї книги життя. Я випустила його у місці, де росли сосни, поблизу філармонії. Там шишки з насінням — улюблені ласощі. Я так хочу вірити, що мій чижик живий. Адже він такий маленький, а снаряди та уламки були такі великі.
А це коза Хонда. Коза-герой — вона стільки пережила бомбардувань та обстрілів, а все одно давала і продовжує давати молоко. Хорошим людям. Так, так і казала — цьому дам, а цьому ні. Після звільнення міста буде отримувати нагороду.
Це справжній шматочок Маріуполя. Листя з берега Азовського моря — промите його водою, пронизане його вітром, пробите всіма негодами до мереживного стану. Сталося диво — Яна Сасіна зберегла ці листочки після нашої прогулянки, і вони знайшлися під час її переїзду у Києві. Наче дивлюсь крізь них на своє місто — спогади яскраві, болючі, видрукувані вишиванками. Наскрізь, назавжди.
Мабуть, так і бережуть кохання вічним якорем у серці.
Коли любиш, коли сумуєш — то й медузи Азовського моря стають гарним теплим прозорим спогадом.
У те останнє щасливе довоєнне літо Маріуполь буквально заполонили полчища сонечок. Скрізь — біля моря, в місті, на тротуарах, у палісадниках. Напевно, це було попередження, якому ніхто не повірив.
За моїм будинком у Маріуполі проклали асфальтову доріжку, дуже зручну для прогулянок. Після дощу на неї виповзало багато равликів, теж погуляти. Моїм завданням був їхній порятунок. Я дбайливо відправляла їх назад у траву.
Скільки бід у моїй країні, скільки людей загинуло, скільки будинків зруйновано… А ще садів нашого життя. Тобто улюблених справ, які творили, вирощували. Можна було вивезти домашніх улюбленців. А ось як вивезти та врятувати сади нашої творчості?
Улюблене місто в липні — все абрикосове. Нескінченні оранжеві сонечка на гілках і веселі ляпки на тротуарах.
Просто береш миску — і набираєш абрикоси за своїм багатоповерховим будинком на запашний смачний компот.
Мені й раніше розповідали, що шпаки у місті Маріуполь наслідують звуки снарядів. Не вірила. Потім, уже в Запоріжжі, сама почула. Знову весна. І розносять ці моторошні пісні шпаки по всій нашій улюбленій Україні. Але ми точно заспіваємо пісню перемоги, яку підхоплять шпаки.
Летіть, наші пташки, граючи рідними кольорами чистого неба та яскравого сонця! Несіть звістку про нашу улюблену жовто-блакитну країну.
Перший досвід створення книжкових закладок був із дітьми школи-інтернату, де я працювала. Здається, що це було так давно… Ми зробили виставку в бібліотеці. Звичайно, я й не припускала, що створення книжкових закладок стане моїми ліками, натхненням, моїм болем та радістю. Моєю пам’яттю та надією. Моєю зброєю.
Немає тепер ні бібліотеки, ні самої будівлі. Найстрашніше, що немає в живих Віки, Насті, Ромки… Це діти, випускники школи інтернату, про долю яких я знаю. Вони були такими славними, талановитими.
Ці закладки — водночас і з найгіркіших сторінок моєї книги життя. Назавжди пам’ять про тих, хто загинув у моєму місті, моїй країні.