Дослідження політики «відбудови», яку впроваджує Росія в окупованому Маріуполі, можна розпочати з різних вихідних пунктів. Можна замислитися про бригади будівельників, присутні у місті: як вони там опинилися, хто вони та яким загалом є повсякденний досвід співжиття у просторі, нерівномірно розподіленому між російськими окупантами, місцевими мешкан_ками й расованими робітниками. Ще одним об’єктом уваги може стати розширена інфраструктура російського проєкту «відбудови», зокрема залучені будівельні матеріали та логістика їхнього доставлення. Таким прикладом є, скажімо, німецька компанія Knauf, що постачає матеріали до окупованого Росією Маріуполя. Обидва пункти можна влучно охарактеризувати як «технології залучення», що їх Світлана Матвієнко, Сітора Руз та Е. Вінсент описують у спільному тексті про технології російського колоніалізму. Автор_ки окреслюють їх через те, як Російська Федерація «вепонізує колоніальні залежності», як-от за допомогою найму робітників із країн Центральної Азії для відбудови окупованих Росією українських міст. Ця технологія дає змогу імперії «відтворювати себе, вплітаючи суб’єкта до своїх вбивчих режимів та унеможливлюючи солідарність». 

У цьому тексті моєю відправною точкою стали інфраструктурні проєкти «відбудови», ініційовані російською владою. Я хочу розглянути конкретні практики, як-от програму «шефства», що існує в межах ширшого проєкту «відбудови», та продукування «гуманітаризованої» суб’єктності як компоненти цього процесу. Цей текст, певною мірою, є спробою взагалі почати про це писати: деякі важливі деталі були вилучені в процесі редагування через головне питання, з яким я постійно стикаюся: як я можу писати про уречевлення мешкан_ок Маріуполя через російські медіа, не сприяючи цьому уречевленню як дослідниця? Як я можу провести чітку межу між джерелами, які вважаються достовірними, і повсякденними розмовами з тими, хто все ще залишається в Маріуполі? Я поки що не знаю; проте я помітила, що почала ставити менше запитань, а  Н., яка все ще живе в Маріуполі, почала менше розповідати про те, як розгортається її життя там. Думаю, що пішло на спад першим: кількість її відповідей чи моїх запитань?

***

На окупованих територіях України «людину з кулеметом замінила людина в будівельній касці», як писала в серпні 2022 року прокремлівська «Российская газета» у статті, присвяченій нещодавно запровадженій практиці «шефства». Ця практика означає, що російські регіони та міста «взяли шефство» над українськими великими промисловими об’єктами та містами, нині окупованими Російською Федерацією. Наприклад, Санкт-Петербург взяв шефство над Маріуполем, Москва — над Луганськом і Донецьком, Республіка Татарстан — над Лисичанськом, Хабаровський край — над Дебальцевим. Судячи з повідомлень у ЗМІ, «шефство» полягає в тому, що російським регіонам та містам було доручено контролювати та організовувати нове будівництво й відбудову багатоповерхівок, а також соціальної та критичної інфраструктур в окупованих містах — наприклад, доріг, шкіл, дитячих садків, лікарень, систем опалення та водопостачання. З метою впровадження цієї системи з РФ направляють не тільки будівельників, а й керівників середньої та нижчої ланок, заробітна плата яких зростає, якщо вони працюють на окупованих територіях України. Якщо узагальнити, «шефство» працює у два способи: через безпосередній контроль над процесами ухвалення рішень щодо відбудови, знесення та будівництва житлових секторів й інфраструктури, а також через ідеологічне регулювання в освітніх та культурних закладах на окупованих територіях України.

У цьому тексті я слідую за тим, як визначає інфраструктуру Лорен Берлан, що займалися дослідженнями літературної та критичної теорії. Вони описують інфраструктуру як «живе посередництво того, що організовує життя; життєсвіт структури», яку «визначає рух чи відтворення соціальної форми». Отже, інфраструктура складається з «доріг, мостів, шкіл, харчових ланцюгів, фінансових систем, в’язниць, сімей, районів, норм — усіх тих систем, що вказують на світоформуючий характер зв’язків, між якими триває постійна взаємодія». Берланівське розуміння інфраструктури тут цінне тим, що воно враховує інфраструктуру, яка організовує повсякденне життя, як-от лікарні, школи та соціальні служби — інакше кажучи, усі місця, де здебільшого розгортається життя, разом із мережами взаємин, яким вона сприяє або які руйнує.

Отже, інфраструктура — хай вона вже збудована, лиш запланована чи вже у процесі будівництва — не є ані нейтральною, ані аполітичною. В окупованому Маріуполі російські проєкти з «відбудови» інфраструктури слугують подвійній меті: як пише Крістіна Швенкель, з одного боку, ці інфраструктурні проєкти можуть виконувати  біополітичну функцію, спрямовану на відстеження взаємодії місцевих мешкан_ок із техносоціальними системами. Внаслідок цього вони та їхня діяльність стають видимими для російської держави, що, за Швенкель, «дозволяє державі проникати в найінтимніші сфери повсякденного життя людей та спостерігати за їхньою поведінкою». Водночас ці інфраструктурні проєкти є майданчиком для продукування гуманітаризованої суб’єктності. Як пояснює політична теоретикиня Хагар Котеф, котра досліджує гендерні аспекти насильства та політик гуманітаризму в контексті ізраїльської окупації Гази, такі засади для суб’єктивації встановлює «режим, який опосередковує як терор, що здатен будь-кого приректи до загибелі, так і гуманітаризм, що дозволяє бути врятованими, але завжди тільки врятованими». Суб’єкт, який виникає з практик гуманітаризму, — це «кволий суб’єкт, зведений до власного виживання».

Якщо стратегію Росії під час облоги Маріуполя можна описати як «насильницьку демодернізацію» через ураження інфраструктури, що забезпечує життя, — а це є складником того, що деякі дослідни_ці називають «урбіцидом», — то відбудову інфраструктури проросійські ЗМІ подають у світлі модернізації та розвитку. У такий спосіб, російська окупація підживлюється тим, що географ-урбаніст Омар Джабарі Саламанка визначає як «інфраструктури, структуровані практиками девелопменту та гуманітаризму», де інфраструктура «стала способом говорити про необхідні для розвитку речі, не вдаючись до політики». Отже, інфраструктура у вигляді гуманітарної допомоги стає засобом поселенсько-колоніальної політики, усуваючи політичний вимір окупаційної «відбудови». Продукування гуманітаризованої суб’єктності та усунення політичного з російських проєктів відбудови — пов’язані у своїй суті процеси, які підживлюють одне одного. Інакше кажучи, ми бачимо мешкан_ок міста передусім через кадри, створені діячами російської пропаганди, де маріуполь_ок послідовно зображають як пасивних отримувач_ок гуманітарної допомоги, однією з форм якої є інфраструктура. Цей прояв суб’єктивації зводить нанівець політичну суб’єктність місцевих мешкан_ок, яких послідовно уречевлюють проросійські ЗМІ та зображають як таких, що, за Котеф, є «завжди тільки врятовані».

Для подальшого читання

Vlada Vazheyevskyy. (2024, July 23). Russian Military Builders, an Extension of and an Efficient Tool for the Settler Colonial State. UNITED24 Media.

Використані джерела

Berlant, L. (2016). The commons: Infrastructures for troubling times. Environment and Planning D: Society and Space, 34(3), 393–419.

Graham, S. (2005). Urban metabolism as target: Contemporary war as forced demodernization. In Heynen, Kaika, & Swyngedouw (Eds.), In the Nature of Cities. Routledge.

Kotef, H. (2010). Objects of Security: Gendered violence and securitized humanitarianism in occupied Gaza. Comparative Studies of South Asia, Africa, and the Middle East, 30(2), 179–191.

Pertsev, A. (2022, July 8). “Another way to demonstrate loyalty”: Meduza unravels the Kremlin’s pricey ‘patronage’ scheme for rebuilding the Donbas. Meduza.

Rooz, S., Vincent, E., & Matviyenko, S. (2024, August 21). Technologies of Russian Colonialism: Occupation, Persistence, Implication. The Funambulist. 

Salamanca, O. J. (2016). Assembling the fabric of life: When settler colonialism becomes development. Journal of Palestine Studies, 45(4), 64–80.

Schwenkel, C. (2018). The Current Never Stops: Intimacies of energy infrastructure in Vietnam. In N. Anand, A. Gupta, & H. Appel (Eds.), The Promise of Infrastructure. Duke University Press.

---

Акылбекова, А. (2024, June 14). “Скрыл от родных и поехал один”: Работающие в оккупированном Мариуполе мигранты. Кыргызская служба Радио Свободная Европа/Радио Свобода. https://rus.azattyk.org/a/32992880.html.

Донбасс превращается в одну большую стройку — со всех концов страны сейчас туда идет помощь. (2022, August 8). Российская газета. https://rg.ru/2022/08/08/chelovek-v-kaske.html.

Петербургские педагоги провели серию семинаров для преподавателей из Мариуполя. (2024, August 28). Онлайн Петербург. https://onlinespb.ru/article/9896. 

Платонова, A. (2022, December 25). Мартін Ковард, Костянтин Мезенцев: “Урбіцид – це ‘вбивство міста’. Форм і видів цього явища, на жаль, існує чимало.”  LB.ua. https://lb.ua/culture/2022/12/25/540194_martin_kovard_kostyantin_mezentsev.html

Албул, C. (2024, April 4). ARD: щонайменше 2 німецькі компанії постачають будматеріали в окупований Маріуполь. LB.ua. https://lb.ua/society/2024/04/04/606875_ard_shchonaymenshe_2_nimetski_kompanii.html. 

Петербургские театры возьмут шефство над творческими коллективами Мариуполя. (2024, September 11). TACC. https://tass.ru/kultura/21843337.